Angel Ver - Обіцяна душа, Angel Ver

Було дуже темно, і страшно. 

Йшли ми мовчки, і подекуди з якогось повороту нам траплялися інші люди - чоловіки та жінки, які теж приєднувалися до нас. Напевне сама я б тут точно заблукала, занадто багато розгалужень та поворотів. 

Занадто багато мороку.

Але найогиднішим був сморід, протухлих туш звірини та сирість землі, яка оточувала нас з усіх сторін. 

Я під землею. Без емоцій. Мертва. Єдині факти що я про себе знала на той момент. 

Але хіба це могло бути правдою?

Хотілося вити і плакати, але ні сліз, ні голосу не було. Хіба таке буває? Можливо я під дією якихось речовин? Або просто спю? 

Якщо це сон, я хочу прокинутися. 

Дуже хочу.

“Це не сон моя Лілі, це реальність!”- прозвучало в моїй голові.

“Хто ти? Чому я тут?” - відповіла голосу я.

“Бо ти моя, із самого твого народження. МОЯ.” - відповів голос. 

Я потрясла головою, в надії вистрісти голос з неї. Збоку це, мабуть, мало вигляд чогось дивного, бо всі присутні втупилися на мене своїми очима. 

Хтось шепотівся, а хтось просто розглядав з цікавість. Та знала я одне. Присутні тут знали набагато більше ніж я зараз. Починаючи від мого імені. Яке зривалося з їхніх уст. 

Мене це лякало.

До жаху лякало.

Хтось шарпнув мене за лікоть, і повів з натовпу вперед. Інші розступалися даючи нам дорогу. Я помітила що волокла мене кремезна істота. 

Ця істота мала величезну голову в формі черепа з закрученими, великими рогами. Руки у нього були з довгими кігтями, такі і роздерти навпіл можуть. І вовчі ноги. А саме ж тіло було дуже схожим до людського, але воно таким не було.

Весь його страхітливий вигляд давав зрозуміти - він не пощадить.

Я назвала його - рогатоголовим.

Мене випхали попереду натовпу, і я ахнула.

Адже зараз я бачу себе. 

Вздовж високої стіни, метрів на десять, стелю над  якою тримають велетенські колони з каменю. На стінах висить безліч портретів, десь зображено пейзаж у різні пори року, десь запеклі бої повні крові та загибелі. Та є і дуже темні картини, на яких зображено істоту схожу на Тая, з такими ж копитячими ногами та чорними як ніч крилами. 

Але є картини де зображена я, а точніше мене дві. Одна де мені років десять, і я збираю гриби в лісі. А інша де я старша, така як зараз, втупившись в озеро розглядаю там власне відображення. 

- Я намалював її рік тому. - почула голос поряд. - Ти тоді втратила діда. Була дуже сумною, і часто заглядала на дно ріки, шукаючи там відповідей на свої запитання. - продовжив після мого мовчання Він.

Нічого не було. Жодної емоції, лиш якісь стереотипні звички міміки видавали мене. В той час коли всередині я була спокійна та байдужа до всього, що відбувалося навколо. 

“Це нормально. Твоє тіло, розум та емоції перебудовуються, підлаштовуються під твій стан.” - заговорив голос в голові.

“То це ти там говориш?”- запитала я.

“ “Там” - то всередині твоєї голови? ТАК. Це я, це мій звязок з тобою. Я чую тебе, я відчуваю тебе, і можу розмовляти з тобою. І навіть наказувати тобі, і ти підкорятимешся моїй волі.” - гордо заявив Тан в моїй голові.

“Що це за місце?”- запитала я.

“Твій новий дім.” -відповів Тан.

- Володарю які будуть Ваші розпорядження? - подав голос хтось збоку. 

Аж тепер я можу розглянути його краще. Тан одягнувся. На ньому були чорні штани і щось на кшталт накидки, що трохи відкривала огляд на його торс, з вирізами для крил.

 Він виглядав впевнено. Чи то його хаос додавав йому впевненості у своїй неповторності чи то корона що стояла на його голові.

Раніше її не було. 

Корона мала дивний, незвичайний вигляд, наче складалася чи то з гілок, чи боюся уявити що це правда,- з кісток.

Всі присутні тут почувалися спокійно, окрім людей що кучкувалися і трималися осторонь.

“Ти вже дуже скоро звикнеш до всього що тут відбувається, та до тих хто знаходиться у моїх володіннях.”- заговорив Тан в моїй голові.

“Ніякої приватності.” - обурилася я.

Він різко повернувся в мою сторону, і засміявся. Щиро. По дитячому. 

А після попрямував вперед, залишаючи мене стояти вже на самоті. 

З гордо піднятою головою Він піднявся на кілька виступів вверх , та зайняв центральне місце цієї великої зали. 

Він сидів на троні.

Трон вкритий черепами та решками чи то людей чи то тварин, важко було сказати напевне. Та думати чи вони справжні, чи просто муляжі, як і його корона- я не хотіла. 

- На превеликий жаль. - почав вести мову Тан. - Для вас. - додав.

Залу заповнив мерзенний свист і регіт, не людей - істот. 

- Приведіть ув'язнених. - гримнув Тан.

Мене поволокли в сторону, ближче до трону на якому гордо спостерігав за всіма що відбувалося- Тан. 

Метушня людей та істот припинилася, коли до тронної зали ввели полонених, їх було пятеро, всі чоловічої статі, і в кайданах, що уповільнювали рух ніг та рук. 

Складалося враження наче полонені  можуть будь якої хвилини втекти. І це все міри безпеки.

Рогатоголові істоти заповнили тронний зал, на кшталт того що зараз був моїм наглядачем. А що це саме наглядач я була переконана, адже в межах двох метрів біля мене більше нікого не було. І він весь час спостерігав за моїми рухами. 

Рогаті істоти кинули до підніжжя трону всіх ув'язнених. Та залишилися стояти в стороні. 

Тан піднявся.