Андрій Касьянюк - Азад Мунаді, Андрій Касьянюк

Губи Морозець скривилися в посмішці, та вона відмітила:

– Усі, окрім росіян.

– Окрім російського уряду, – виправив представник ООН.

– А більше, в цій демократичній країні, влади ні в кого й немає.

– Олігархи… та й народ – упевнений, вони згадають про свої права, про свою владу, враховуючи, що ви можете їх убити.

– Так, можемо, – знов хмикнувши, кивнула президентка.

Обличчям немолодого пацифіста на хвильку промайнув сум, але він швидко опанував себе, та проникливо продовжив:

– Всі вірять у це. І російські союзники готові припинити будь-яку таємну торгівлю з Росією, зокрема і зброєю. Тоді як ми вам допомогу обіцяємо посилити. До того ж, ми ведемо перемовини з Китаєм про те, чи не будуть вони проти вводу контингенту наших військ… розумієте? Це може нарешті статися! – людина, котра прагнула миру, зокрема і в Україні, радісно сплеснула руками, та з усмішкою подивилася на українку.

Та ж, без запалу, дивилася на нього кілька секунд, а потім посміхнулася, і відмітила:

– А може і не статися, правда же? Ви ж вже хотіли вводити миротворчий контингент після запровадження квантового ППО, коли загроза ядерного взаємознищення майже зникла. Але де ваші війська? Ніде, – українка теж розвела руками.

На це Мунаді важко видихнув. При цьому він повільно опустив долоні на стільницю; знов брязнувши годинниками.

– Азаде, – заговорила Морозець, – оця вся інформація така нецікава, така давно відома… мені нудно. Особливо чути про протести росіян… та і про введення військ… Я поважаю вас, тому вислухала, але вважаю останню чверть часу даремно витраченою… – українка похитала головою.

Чоловік ще раз глибоко вдихнув і видихнув, із розумінням киваючи. Згодом він зупинив голову, і пояснив:

– Я сказав усе це, та і приїхав загалом, бо відчуваю, що ви насправді готові скинути бомбу та вбити мільйони невинних людей.

– Якщо ви про звичайних росіян, то вони винні, – сказала українка, чий тон набув ноток злості: – Через них померло занадто українців. Тож вони гідні померти.

– Я… – перемовник підняв руки, – я не правильно сказав. Звичайно же, російські цивільні винні у війні: вас вбивають їхньою зброєю, їхніми грошима… але бути винним, і бути гідним смерті – це різні речі. Винних треба судити та перевиховувати, а не вбивати…

Мунаді казав, але обличчя Морозець не змінювалося, тож його голос набув поспішності:

– Я не виправдовую росіян, але майже ніхто в світі не гідний, щоб його вбили. Трясця, Ганно! Якщо всі будуть вбивати тих, хто безпосередньо не загрожує їхньому життю, а тільки опосередковано – так можна усіх повбивати. Навіть європейців – за те, що вони допомагають, але повільно.

– Без таких покидьків як росіяни, людству буде тільки краще, тож не драматизуй, і не приплітай європейців, – жінка непомітно для себе перейшла на «ти».

Відчувши, що розмова скочується у порожнє філософствування, Мунаді замовчав. Морозець також зрозуміла це, кивнула, і теж замовчала.

Так кімнатою запанували тиша. А точніше звуки природи – далекий спів пташок, і спокійний шелест листя. Він так негучно, переливчасто шурхотів, і був набагато приємнішим за людські голоси…

– Війна не закінчиться терором, – сказав Азад. – Скинута бомба… тільки скине моральні обмеження на мобілізацію російського суспільства, і воно докладе усього себе, щоб помститися. Чого, можливо, російський уряд і хоче, відмовляючись йти на перемовини. Тоді як ви, перетнувши межу гуманності, втратите нашу підтримку… і свою людяність… – афганець проникливо дивився на українку: – Пам’ятаєш, що колись мій народ боровся зі злом, але перетнув межу, і сам став ще більшим злом?

Колишня військова спихнула незадоволенням… котре раптово зникло, а сама жінка подивилася уліво. Жінка привернула увагу пташці, що пролетіла так близько від неї. Вона, а точніше він – соловейко – приземлився на гілку, даючи можливість роздивитися своє маленьке коричнювате тіло. А потім він заливисто защебетав.

Жінка, позбавлена незадоволення, тепло усміхнулася; перемовник же, що побачив та почув того соловейка, спохмурнів.

– Що, Ганно, скажеш, що я як він?

– Га? – жінка повернула свою увагу до співрозмовника. – Красиво заливаєш? Та ні, Азаде. Ти кажеш розумні й слушні речі, але… – вона на мить затягнулася, немов думаючи, чи варто це казати… і сказала: – ти не розумієш одного: ми, українці, за всі ці роки нескінченної війни, перестали бути пацифістами.

Ганна зітхнула. А потім несподівано хмикнула:

– Знаєш, усі вважають, що ти пацифіст і цінуєш людське життя через те, що було з твоєю країною, але ж я знаю, що ти став пацифістом після «зустрічі з Богом». Хех, – жінка похитала головою, з легенькою усмішкою на обличчі, – якби ти розповів про вашу зустріч із Богом, або якби я сама зустрілася із ним, то, може, я би теж стала пацифісткою, але… – голос українки знов почав набувати неприємних ноток, – на жаль, ми, українці, ми мали зустрічі тільки з Дияволом, розумієш? Тож для нас варіант знищити росіян хоч повністю – нормальний. І якщо вони не злякаються скинутої бомби, а спробують помститися – переживемо!

Українка, що хвилину тому усміхалася соловейку, зараз стиснула кулаки і підвищила голос, кажучи про…