Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

тим більше до їжі. Ще й пігулки морфію скінчилися. Тож я вирішив піти, доки не сказав чогось такого, про що згодом можу пожалкувати. Вибачившись, я вийшов до коридору, але біля сходів зупинився. Хоча частування місіс Теббіт апетиту не викликало, їсти все одно хотілося. Може, Енні вільна і ми зможемо повечеряти разом? Я повернув до дверей.

— Виходите, капітане? — пролунав голос за спиною. Сходами спускався Бірн.— Авжеж. І я вас не звинувачую. Бесіда стає монотонною.

Він посміхався, для мене це було несподіванкою. Я вважав його чутливішим за інших.

— Бачу, ви в доброму гуморі, містере Бірн,— зауважив я.

— О так,— закивав він.— Дуже мило, що ви помітили. Великий контракт, про який я вам казав, майже у мене в кишені. Залишилося тільки з паперами розібратися. Завтра мусять бути готовими, і можу шукати нове пасовище. Як би я не любив Калькутту, але мені починає свербіти, якщо довго сиджу на одному місці. А ви? Куди йдете в таку годину?

— Лишилися справи на роботі,— збрехав я.

— A-а, Сен. Вдалося вибити з цього покидька зізнання?

— Боюся, що ні,— сказав я.

— У газетах пишуть, що революціонери тільки раді хвалитися тим, що зробили. Вважають свої дії шляхетними. Але ці бенгальці не такі. Вони відчувають себе революціонерами тільки вище шиї. Не думаю, що Сен виняток. Такий бундючний вигляд має з цими окулярами та борідкою. Маленький засмаглий Лев Троцький.

— Я дійсно мушу йти,— зітхнув я.

— Розумію, капітане.— Він пішов за мною до дверей.— Будь ласка, не затримуйтесь.

Я зачинив за собою двері й пішов до рогу вулиці. На щастя, рикші повернулися на свій пост. Я гукнув Салмана, він підняв голову, за кілька секунд підхопив свій візок і неохоче підійшов.

— Так, сагибе? — запитав він, відвертаючи очі.

— Мені потрібно до Боу-Барракс,— сказав я.— Не довезете?

Салман висякав носа двома пальцями, струсив слиз у канаву і витер руку об складки лунгхі. Лише після цього повільно кивнув і опустив візок.

Він мовчки йшов тихими вулицями, а я думав про Сена. Справді, він дуже нагадує Льва Троцького...

— Стривай, Салмане! — крикнув я.— Змінилися плани. На Лал-базар! Хутко, хутко!

Попросив його зачекати, а сам кинувся до кабінету. Схопив слухавку і попросив оператора з’єднати з фортом Вільяма.

— Хочу поговорити з полковником Доусоном,— сказав я.

На іншому кінці лінії відповіла міс Брейтвейт:

— Полковника зараз немає.

Мене охопило таке розчарування, що я не втримався і кинув кілька слів, яких, мабуть, манірна міс Брейтвейт ніколи в житті не чула, а навіть якщо і чула, то ніколи в цьому не зізнається. Якщо її це і приголомшило, голосом вона цього не видала. Мабуть, секретарів таємних агентів від самого початку навчають тримати думки при собі.

— Чи можу ще чимось вам допомогти, капітане?

— Не скажете, де він?

— Боюсь, не маю права розголошувати таку інформацію.

— Мені вкрай необхідно із ним поговорити.

— Розумієте, капітане, саме цього вечора полковник дуже зайнятий.

Сперечатися з нею не було сенсу.

— Будь ласка, перекажіть йому, що я телефонував і просив якомога скоріше зі мною зв’язатися. Скажіть, це терміново.

Я поклав слухавку і наступні сорок п’ять хвилин човгав по підлозі, нетерпляче чекаючи на дзвінок Доусона. Але він так і не зателефонував. Мені не дуже добре вдається сидіти, склавши руки, і напруга від чекання в парі з голодом зробили свою справу. Ще трохи, і не матиме значення, коли передзвонить полковник, я все одно спатиму і не почую. Хоч мені цього і не хотілося, але врешті-решт я вирішив улаштувати коротеньку перерву. Можу повечеряти з Енні і повернутися за годину перевірити, чи відповів Доусон.

Я вийшов у двір до Салмана.

— Пансіон, сагибе?

— Ні, Боу-Барракс.

Вулиці були майже порожніми, і подорож тривала недовго. Я наказав Салманові зупинитися перед похмурим сірим двоповерховим будинком, у якому була квартира Енні. Балкон, що виходив на зовнішні сходи, тягнувся вздовж усього поверху. І на першому, і на другому поверхах були ряди міцних дерев’яних дверей.

Я піднявся сходами і постукав у двері, як вважав, квартири Енні. Подумав, що мав би купити квіти чи щось таке. Як роблять справжні джентльмени. На щастя, виправдання і вигадувати не варто: навряд чи так пізно продають квіти. Бізнес у продавців квітів страждає під час заколотів, але згодом вони наздоганяють втрачене, бо збільшується попит на вінки.

Двері відчинила англо-індійка років двадцяти. Чорне волосся накручене на папільйотки.

— Чим можу допомогти? — запитала вона.

— Я шукаю Енні Ґрант.

Вона окинула мене поглядом із голови до ніг, немов рибу купувала.

— Як вас представити? — хмикнула вона.

Я назвав ім’я і звання, як це нас учили робити в армії на випадок, якщо допитуватиме ворог. Очі у неї розширилися.

— О! — вигукнула вона.— Тож це ви капітан Віндгем! — Посмішка швидко зникла, і переді мною знову була та сама дівчина, що мене зустріла.— Боюсь, Енні сьогодні ввечері немає вдома.

— А вона знає, що половина міста зачинена? — поцікавився я.

— З нею все буде гаразд,— запевнила мене дівчина.— Повернеться за кілька годин.

Сказала вона це так категорично, що стало зрозуміло: Енні часто повертається пізно. Мене це не здивувало. Жінка вона вродлива. Інші чоловіки це також помічають. І я точно не перший, хто запрошує її на вечерю. Може, навіть цього місяця не перший. Але мене схвилювала та впевненість, з якою дівчина заявила, що нічого поганого з Енні не станеться, попри те, що відбувається в місті. Але запитати, де Енні і з ким вона, я все одно не міг. Натомість я попрощався.

Вечір геть не такий, як я сподівався. Ніхто не має для мене часу. Я хотів повернутися на Лал-базар і знову зателефонувати Доусону, але сумнівався, що це щось дасть. Він би зв’язався зі мною, якби мав таку можливість.

Я повернувся і повільно спустився сходами. Почувався хлопчиком, у якого поцупили цукерки. Салман здивувався, побачивши мене так скоро.

— Назад до пансіону, сагибе? — запитав він.

— Так,— сказав було я, але в голові майнула краща думка.— Стривай. Вези в Тіретта-базар.

На опіумний притулок, схоже, бунт не вплинув. Двері відчинив той самий присадкуватий китаєць. Зневажливо мене оглянув і лише тоді дозволив увійти. Та все