Катя Кірініна - Вибач та зрозумій, Катя Кірініна

Розумію, що справа не в зефірі. Вона вже зустріла мене якось холодно і не зовсім привітно, наче я щось встигла їй зробити. Але через те, що у Рити часто змінюється настрій, не надала великого значення її поведінці.

Все ж таки акцентувати знову увагу, на те, що це моя мама — мені загалом не подобається.

— У вас із Петром все нормально? — вирішую змінити тему, адже може Рита хоче поговорити про себе?

— Так, все стабільно, у мене не таке різноманітне особисте життя, як у тебе, — сестра крутить келих з вином у руці й невдоволено відповідає.

— Рито, ну ти навмисне? Здалося тобі моє особисте життя? Я ще нічого не вирішила, — встаю з місця, зовсім не хочеться сваритись з сестрою, та ще й за що?

Ніколи не хотіла, щоб моє особисте життя було надбанням громадськості. Я рідко ділилася з кимось наболілим, а тепер мої бесіди з рідною людиною виходили боком. Бачити дивне засудження в очах Рити — ще гірше, ніж сумні очі Алекса за нашої останньої зустрічі.

Іноді мені здається, що я зробила правильно, мене зрадили і я гордо пішла. Але чомусь зараз розумію, що це було не найкраще рішення у моєму житті.

Я згодна з тим, що зрадників потрібно карати та йти відразу і швидко, не даючи шансу, але буває ж таке, коли обставини складаються таким чином, що можна пробачити, навіть потрібно!

Нехай мене засудять усі, в тому числі й Рита, але я хочу жити у мирі з собою, мені не потрібні ці душевні муки до кінця моїх днів.

Тепер певною мірою розумію свою маму, вона теж не хотіла жити з образою на серці все життя, тому вибачила татові. Хоча мені досі здається, що це настільки важка робота, що не зразу видно результат. Але недарма ж кажуть, що треба навчитися пробачати.

Я не стверджую, що, вибачивши Андрію, одразу кинуся до нього на руки й ми поїдемо у щасливе життя. Ні. Таке, швидше за все, буває тільки у фільмах, але принаймні я маю спробувати подивитися очима Андрія на всю ситуацію. Може, він і має рацію, у нас далеко не все гаразд було у стосунках, і нехай я жодного разу не виправдовую свого колишнього чоловіка, але ненавидіти його більше не можу, особливо коли при погляді на нього у моїй душі вирують урагани.

Як таке можна пояснити? Я ніколи подібного не відчувала стосовно когось, крім Заремського. Вже мовчу про цю жабу, яка щоразу квакала, коли він був поруч, коли усміхався мені, коли намагався склеїти те, що сам розбив.

Такого зі мною ніколи не було з Алексом. Була лише якась подяка, гарне ставлення, навіть пристрасть була якась у половину.

Всі наші стосунки з ним були наполовину з мого боку. Навіть собі соромно зізнатися, а тим паче Риті, яка впевнена, що він гарний чоловік, який мене кохає.

Як можна зрозуміти цю жінку? То вона говорила пробачити Андрію, то стверджувала, що ми з Алексом поспішаємо, то тепер вважає, що Андрій тільки мозок мені пудрить. Я заплуталася. Хто б підказав, як вчинити?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно