Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

від часу зблискували на далеких пагорбах, виказували їхню присутність. Ці вогні бачили аж до 1810 року, але з часом вони з’являлися все рідше і рідше.

Тим часом маєток і гора, на якій він стояв, поволі обростали цілим клубком неймовірних чуток і легенд. Того місця уникали ще ретельніше, а щороку до старих переказів додавалося все більше і більше нових. Ніхто не навідував садибу аж до 1816 року, коли скватери таки зауважили, що уже давно не видно вогнів. Група, що тоді вирушила на розвідку, виявила будинок спорожнілим і частково зруйнованим.

Там не знайшли нічиїх останків, тож причиною зникнення Мартензів вважали радше від’їзд, аніж смерть. Скидалося, що увесь клан виїхав ще кілька років тому, а численні надбудови свідчили, наскільки він став великим напередодні переселення. Їхній культурний рівень надзвичайно понизився, про що свідчили трухляві меблі і розкидане довкола столове срібло, яким, очевидно, перестали користуватися задовго до того, як покинути обійстя. Але, незважаючи на зникнення жахливих Мартензів, страх перед будинком з привидами зберігся і навіть посилився, коли серед тих гірських покручів поповзли нові дивовижні чутки. Так і стояв цей будинок — покинутий, грізний, пов’язаний кров’ю із мстивим духом Яна Мартенза. Так само він стояв і тієї ночі, коли я розкопував могилу Яна Мартенза.

Я вже називав свої розкопки по-дурному нерозважливими, і так воно й було, з огляду на об’єкт і метод цих пошуків. Я швидко відкопав домовину — тепер там були тільки прах і селітра, але в одержимому бажанні добутися привида, я продовжував незграбно і безглуздо копати далі, вглиб того місця, де він спочивав. Один Бог знає, що я сподівався там знайти, — я лише відчував, що закопуюся в могилу людини, привид якої блукає тут ночами.

Важко сказати, яких неймовірних глибин я сягнув, коли раптом моя лопата, а за нею і ноги провалились у землю. З огляду на обставини, це було неймовірно; існування тут підземних приміщень надавало моїм божевільним теоріям жахливого підтвердження. Через моє падіння я пошкодив ліхтар, але одразу ж дістав кишеньковий ліхтарик і в його світлі оглянув невеликий горизонтальний тунель, який невідомо куди вів у обох напрямках. Він був достатньо широким, щоб ним міг проповзти дорослий чоловік; і хоча жодна людина при здоровому глузді не стала б цього робити, я геть забув про небезпеку, розсудливість і бруд, охоплений єдиним гарячковим прагненням віднайти зачаєний жах. Наосліп, швидко звиваючись і лише зрідка світячи перед собою ліхтариком, я сміливо поліз вузьким проходом у напрямку будинку.

Важко описати стан людини, загубленої на невідомій глибині під землею; як вона пробирається, звивається, важко дихає, несамовито просуваючись уперед крізь лабіринти споконвічної пітьми, не маючи жодного уявлення про час, небезпеку, напрямок чи навіть чітку мету. Це було просто жахливо, але саме це я зробив. Я повз так довго, що життя в мені зіщулилося до нечіткого спогаду, а сам я немов перетворився на одного із кротів чи личинку у чорних глибинах. І лише випадково після безкінечного плазування тунелями я згадав про електричний ліхтарик, і він перелякано освітив увесь прохід у пласті глини, що різко повертав десь попереду.

Я ще деякий час отак повз, аж доки майже повністю посадив батарейку ліхтарика, коли це прохід раптово і різко пішов угору, значно сповільнивши мій рух. Але щойно я підвів погляд, як неочікувано побачив удалині два демонічні відблиски від світла мого ліхтаря; два відображення, які, пробуджуючи божевільні напівстерті спогади, сяяли згубним і до болю знайомим сяйвом. Я мимохіть зупинився, але не здогадався відступити. Очі наближалися, однак крім них я міг розгледіти лише пазуристу лапу. Але що то була за лапа! Тоді далеко вгорі я почув відгомін знайомого гуркоту. То був шалений грім над горою, гнів якого зріс до істеричної люті. Мабуть, я досить далеко проповз угору, якщо поверхня опинилася настільки близько. А поки гуркотів цей приглушений грім, очі дивилися на мене з незрозумілою злостивістю.

Дякувати Богові, я тоді не знав, що це було, інакше б я помер. Мене врятував той самий грім, що прикликав цю тварюку, бо після страхітливого затишшя спалахнули невидимі мені небеса і вдарила одна із тих частих гірських блискавиць, сліди яких я нерідко помічав після гроз на схилі пагорба — розверзнута земля та різноманітні вирви. Із неймовірною люттю вона пробилась крізь шари ґрунту над тією проклятою ямою, осліпивши і оглушивши мене, але не увігнавши у стан цілковитого заціпеніння. Я безпорадно звивався і борсався посеред ґрунту, що осипався, аж доки дощ над головою не привів мене до тями і я не побачив, що видерся на поверхню у знайомому місці — на галявині південно-західного схилу гори. Безперервні спалахи блискавок освітлювали поорану землю і залишки дивного невисокого насипу, який тягнувся вниз із порослого лісом крутосхилу, але в цьому хаосі годі було знайти те місце, в якому я виліз із погибельних катакомб. У моїй голові панував такий самий хаос, як і довкола, тож коли далека червона заграва десь на півдні осяяла краєвид, я навряд чи усвідомлював увесь той жах, крізь який мені довелося пройти.

Але коли через два дні скватери оповіли мені про значення тієї червоної заграви, я перелякався навіть дужче, ніж у підземному лазі, коли зіткнувся із пазуристою лапою і очима, — причиною приголомшливого жаху стали неймовірні припущення. За двадцять миль звідти разом із тією блискавкою, яка вивела мене знову на землю, хутір затопила нова хвиля жаху — якась невідома істота з дерева, що росло поблизу, стрибнула на вутлий дах хижі. Вона вже встигла накоїти там лиха, але скватери похапцем підпалили хижку, перш ніж та істота змогла втекти. Це сталося тієї самої миті, коли земля проковтнула ту істоту з її лапою і очима.

IV. Жах в очах

Навряд чи може бути сповна розуму той, хто, знаючи те, що я знав про страхіття Буремної Гори, вирушив би сам-один на пошуки зачаєного там жаху. Те, що принаймні дві еманації жаху були знищені, давало слабеньку гарантію розумової і фізичної безпеки у цьому Ахероні [73]різноманітної диявольщини; а все ж, що страхітливішими були події і відкриття, то завзятішими ставали мої пошуки. Коли через два дні після моєї жахливої подорожі підземеллям, де я бачив очі і лапу тієї потвори, я дізнався, що тієї самої миті, коли її очі загрозливо поблискували переді мною, вона лиховісно з’явилася за двадцять миль звідти, я відчув найбільший у своєму житті напад страху. Але цей страх був настільки переплетений зі здивуванням від неймовірності всього, що сталося, що він був майже приємним. Іноді на порозі нічного жахіття, коли незримі сили несуть тебе над дахами дивних мертвих міст до оскалених проваль Нюкс[74], це справжнє полегшення, навіть насолода — несамовито закричавши, самохіть кинутись у страхітливі чорториї сну-фатуму, хай би яка бездонна прірва там зяяла. Отак подіяли на мене і жахи Буремної Гори; відкриття того, що в цьому місці засіли два чудовиська, пробудило в мені божевільне прагнення вгризтися в землю проклятої місцини і голіруч відкопати смерть, що зачаїлась в отруйному ґрунті.

Як тільки випала можливість, я навідав могилу Яна Мартенза і знову марно копав там, де вже колись це робив. Потужний обвал ґрунту засипав усі сліди підземного лазу, а дощ