Василь Биков - Знак біди

що це він не зі злості — скорше зі співчуття до неї. Мабуть, там щось відбувалося, про щось вони довідались, і над нею також зависла біда.

Але біди собі вона не хотіла, у неї був одчайдушний намір, вона не могла тепер по-дурному ризикувати в містечку під носом у поліцаїв і спочатку поволі, а далі все швидше й швидше гайнула містечковою вулицею до гостинцю. Мабуть, треба було поспішати, навряд щоб у неї було багато часу, а справ і клопоту в неї було безліч. Вже біжачи гостинцем, вона думала: що ж могло статись і де? Вдома чи, може, в Корнила? А може, Петрик про щось проговорився? Але що знав Петрик? Вона вже давно відмовилася від бабської звички про все патякати з чоловіком, може, тому, що Петрик не дуже поділяв її думки і з явною недовірою ставився до її намірів і планів. Вона багато що робила як сама знала. Петрик часом трохи бурчав, але з роками звик до її незалежності, а то й першості, і обом, здається, було непогано. Не дай Боже, щоб він дізнався тепер про гвинтівку, він би вмер зі страху. І добре, що вона від нього все приховала. Вона вже давно переконалася, що тільки те залишиться таємницею, що знаєш сам-один і більш ніхто на світі. І то не завжди. Такий зараз світ і такі люди.

Степанида стишила ходу тільки на своєму подвір’ї, де з полегкістю зітхнула, побачивши, що тут усе по-старому, нікого немає, і в скобелі криво стирчить, як і стирчала, устромлена нею вранці трісочка. І вона подумала, що, може, це Свянтковський сказав просто так, аби полякати її чи прогнати від поліції. Але ж його притихлий тон дуже скидавсь на змовницький і приховував якесь співчуття. Либонь, тут щось-таки не так. Мабуть, ще щось станеться.

Навіть не зайшовши до хати, Степанида залишилась на подвір’ї і стала чекати Корнила. Вона невідривно вдивлялася у сірі вечірні сутінки над широким польовим простором, де швидко танули у присмерку висілківські хати, дорога на пагорбі, гостинець із шерегом телеграфних стовпів. Краще було видно хіба що ближчий кінець дороги до хутора, але й він поволі розпливався, танув у мороці, поки й зовсім не зник з очей.

Поруч подвір’ям так само никав сюди-туди приблудний собачка Рудько. Коли вона зупинялася, вдивляючись вдалину, він теж завмирав коло її ніг, придивлявся і прислухався до чогось свого, собачого. Та ось він якось полохливо напруживсь, загарчав, гавкнув коротко й погрозливо; Степанида тихо цитькнула на нього, тупнувши ногою. Рудько затих, а вона вже напевне знала, хто там, і рушила від хвіртки у темінь. Ще здалеку вона почула тихенький стукіт колеса на вибоїні, наморений подих коня, невдовзі на доріжці з’явився невиразний рухливий обрис його голови, воза — збоку перевальцем йшов присадкуватий Корнило з віжками в руках.

— А я вже чекала, — тихо сказала Степанида, переймаючи на дорозі підводу.

— Чого ж чекати? Як смеркло, запріг ось та й поїхав. Дорога ж не далека.

— Та не далека, але...

Вона хотіла сказати, що тепер і на близькій можна наскочити на біду — здибатися з німцями чи з поліцією, котра всюди нишпорить за своєю поживою, та й недобра людина теж може вистежити, донести — чи далеко зараз до біди? Але вона промовчала, щоб зайве не троюдити душу собі й Корнилові. Обійшлося, то й добре.

— Куди тобі її? — тихо спитав Корнило, коли вони заїхали під липи, й натягнув віжки.

— Куди?

Справді, куди ж її можна тут заховати? В хаті ж, відай, недобре, у хаті одразу знайдуть, треба в інше підхоже місце поблизу садиби, щоб і перед очима було, і безпечно. І Степанида подумала про виярочок за хлівами, який добряче заріс свербиусом і малиною, там-таки і ями із хмизом, буде якраз чим закидати, заховати до тієї пори, коли вона знадобиться.

— Давай поза хліви, у виярочок.

— Можна і у виярочок. Мені що? Мені однаково.

Корнило підвернув передок воза і поволі повів коня попри тин до захлів’я. Степанида напотемки йшла попереду, показувала, де краще їхати.

— Тут ось подалі від плоту. Тут пеньок. Ось, тепер прямо за мною.

Вона легко і впевнено ступала в темряві, бо знала тут кожну билинку чи сторчак, а Корнило чогось монявся[84] ззаду, зупинявся, беріг, видно, воза чи коня. Трохи він одстав від неї, і Степанида постояла трохи, причекала його і більше вже не відривалася, аж поки не добулись до чагарника у виярочку.

— Отут десь ями... — Нагнувшись у темряві, Степанида пошукала ногами у траві. — Зараз підніму хмиз.

— Гайда спершу знімемо, — сказав Корнило. — Я візьму, а ти підсоби. Груз усе-таки...

Вони стали коло воза, Корнило обіруч потягнув бомбу з-під сіна, Степанида підхопила під пахву її холодний залізний хвіст.

— Тяжка, холера!

— А ти думала! Зате силу має. Не якийсь там снарядик.

Дуже обережно вони опустили довге, слизьке від дощу тіло бомби на мокру траву виярка, Корнило відступив нижче в яму, потяг бомбу на себе.

— Вона, знаєш, трохи той... з ґанджем[85], — задихавшись, повідомив він і випроставсь у темряві.

— Невже бракована? — насторочилась Степанида.

— Ґанджик, правда, невеликий. Як хтось військовий, то справить. Невеликий ґандж, — похопився заспокоїти її Корнило.

— Чого ж ти тоді не сказав?

— А тобі що? Не однаково? Сама, либонь, не підриватимеш? А спеціаліст — він справить. Котрий військовий.

— Та де ж той військовий...

Проте далі вона нічого казати не стала, подумала, що ще пробалакаєшся перед цим Корнилом. Про її задум не має знати ніхто сторонній. Хоча Корнило не сторонній, звісно. А ще вона розуміла, що самій їй навряд чи впоратись, потрібні будуть помічники. Але помічники знайдуться. Не може бути, щоб помічники не знайшлись. Не тепер, то в четвер. Аби бомба була.

— А те, що мокра, — нічого? Не звогчіє? — спитала Степанида.

— Та нічого. Заряд же в залізі, — впевнено сказав Корнило, і вона подумала, що, мабуть, він знає: служив у війську і навіть був на польській війні, казали, мало не до Варшави дійшов.

Вони добре накидали на яму сухого хмизу, що лежав поруч, — Петрик улітку прочищав цей виярок, щоб чагарник не розростався, не застував городини. Тепер ота його тривога виявилася зайвою, довелось клопотатися про інше. Але хмиз знадобився.

— Ну