Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

тітки но материній лінії. Інші родичі й численні приятелі Джерландо чекали в садибі, святково вбрані: чоловіки у костюмах з темно-синьої вовни, жінки в нових накидках і неймовірно яскравих хустках. Батько жениха, людина широких поглядів, не пошкодував грошей на бенкет.

Коли приїхали до мерії, Елеонора раптом розридалася. Родичі підштовхували до неї нареченого, але старий лікар сказав, що ліпше йому постояти осторонь.

Ще не зовсім заспокоївшись, Елеонора увійшла до зали, де мала відбутися шлюбна церемонія. Побачивши біля себе цього хлопця, який від незручності й сорому здавався ще недоладнішим, вона від розпачу мало не крикнула: «Ні! Ні!» й поглянула на нього, ніби хотіла, щоб він відмовився. Але невдовзі вони обоє, ніби на згоду з неминучим вироком, сказали: «Так». Поспіхом здійснили церковний обряд, і сумний весільний кортеж рушив назад до вілли. Елеонора не хотіла розлучатися зі старими друзями, але їй все-таки довелося пересісти до карети з молодим та його батьками.

Дорогою всі мовчали. Старий і стара були розгублені: часом кидали крадькома погляди на невістку, потім перезиралися між собою і ховали очі. Молодий понуро втупився у вікно.

Вдома їх зустріли галасливо — кричали, стріляли, плескали в долоні. Та, глянувши на молоду, гості притихли, хоч вона й намагалася посміхатися до всіх цих добрих людей, які вітали її на свій лад, як заведено у них.

Незабаром вона попросила дозволу піти, але побачивши в кімнаті, де завжди спала під час літнього відпочинку, шлюбну постіль, заклякла на порозі: «Отам, з ним? Ніколи! Ніколи!» І, здригаючись від огиди, вона метнулася до іншої кімнати і замкнула двері на ключ. Потім упала в крісло й затулила обличчя руками.

Крізь двері долітали голоси і сміх гостей, які під’юджували Джерландо, вихваляючи не так молоду, як її посаг та родину.

Джерландо мовчки стояв на балконі, йому було соромно, і він час від часу лише знизував могутніми своїми плечима.

Соромно, еге ж, соромно, що він одружився отак з цією синьйориною! А все через батька! Це він насідав на нього з тією клятою наукою, і вона, ця синьйорина, поводилася з ним, Джерландо, як з останнім бовдуром, шпигала його дошкульними жартами. І ось що з цього вийшло. Батькові що, він одержав добрячий шмат землі, а до іншого йому байдуже. А йому? Як він тепер житиме з цією поважною синьйориною, перед якою почувається ні в сих ні в тих? Вона пішла за нього тільки від сорому й ганьби. Як же він тепер насмілиться поглянути їй в очі? А тут ще й батько — вимагає, щоб він не кидав цієї остогидлої школи! Таж його там засміють приятелі! Адже вона на двадцять років за нього старша, та ще й така товстелезна, як гора…

Поки Джерландо переймався цими думками, батько з матір’ю стежили за останніми приготуваннями до учти. Нарешті вони врочисто увійшли до зали, де стояв уже накритий стіл. Святкові наїдки готували не вони — найняли міського трактирника, а той привіз із собою кухаря та двох лакеїв — подавати гостям.

Старий вийшов на балкон до сина й звелів йому:

— Піди скажи своїй жінці, щоб ішла до столу.

— Не піду, хай там що! — буркнув Джерландо, тупнувши ногою. — Ідіть самі.

— Це твій клопіт, віслюче! — крикнув на нього батько. — Ти її чоловік. Ану, йди!

— Як собі хочете, а я не піду! — вперто повторив Джерландо.

Старий, якому увірвався терпець, вхопив сина за комір і дав йому стусана.

— Тепер тобі соромно, дурню! Сам заварив кашу, а тепер, бач, соромишся? Ану, йди, я кому сказав! Вона — твоя дружина!

Понабігали гості, почали їх мирити, навперебій умовляючи Джерландо піти по дружину.

— Та що тут такого? Поклич її, хай прийде закусити…

— Та я навіть не знаю, як її кликати! — розпачливо заволав Джерландо.

Одні розреготалися, інші кинулися стримувати батька, який поривався всипати синові за те, що цей телепень псує йому свято; так усе пишно наготували, стільки грошей викинули.

— Покличеш її на ім’я, — тим часом розважливо підказувала матір. — Як її звуть? Елеонора? От і клич її Елеонорою… Вона ж тобі дружина… Іди, синку, йди…

І, по тих словах, підштовхнула його до подружньої спальні.

Джерландо постукав у двері. Спершу тихенько. Почекав. Тихо. Що він їй скаже? Як же це, — отак відразу на «ти»? Чорт, сором який! Але чому вона не відповідає? Може, не почула? Він постукав гучніше. Почекав ще. Тихо.

Тоді, остаточно розгубившись, він тихенько покликав її, як радила мати. Але це «Елеоноро!» вийшло в нього так незграбно, нерозбірливо, що він, намагаючись виправити помилку, загукав голосно, владно:

— Агов, Елеоноро!

І почув її голос з-за дверей іншої кімнати:

— Хто там?

Він підійшов до тих дверей, серце йому калатало.

— Це я… — промовив він. — Це я, Джер… Джерландо… Там усе вже готове.

— Я не можу, — відповіла вона. — Сідайте до столу без мене.

І Джерландо, з полегкістю зітхнувши, вернувся до зали.

— Вона не йде! Каже, не вийде. Вона не може!

— Бачили такого бовдура? — лайнувся батько, який інакше його ніколи не називав. — Ти їй сказав, який у нас стіл сьогодні? Не йде? Треба було силоміць привести!

Втрутилась мати, вона переконала батька, що сьогодні краще дати невістці спокій. Гості її підтримали:

__ Авжеж, вона переживає… соромиться… це ж ясно.

Свекру дуже кортіло показати Елеонорі, що й він при нагоді зуміє все зробити як слід. І тепер, неабияк розлютившись, він похмуро запросив усіх до столу.

Гостям, звісно, хотілось покуштувати міських наїдків, але вони трохи розгубилися, бо стіл було накрито з незвичайними витребеньками: ото вигадали — на кожного по чотири келихи й келишки різної форми, ножі — малі й великі, по кілька виделок та ще якісь пір’їни в тонкому папері!

Вони сиділи далеко від столу, пріючи у своїх святкових піджаках з цупкого сукна, незвичні до таких пишнот, дивилися одне на одного, на грубі засмаглі обличчя, спотворені незвичним умиванням. Вони незграбно брали своїми натрудженими селянськими руками всі ці срібні виделочки (яку треба, — велику чи малу?), срібні ножички… Їм було дуже ніяково під нахабними поглядами лакеїв у білих рукавичках, які сновигали довкола столу з тацями.

Батько дивився на Джерландо, чухав потилицю, примовляв, скорчивши глузливо-жалісну міну:

— Погляньте, погляньте на нього! Віслюче ти, віслюче! Авжеж, їй і глянути бридко на таку пику! І правильно вона робить, правильно робить, що соромиться. От я б на його місці!..

Довечеряли в похмурій мовчанці, й гості під тим чи іншим приводом порозходилися. Було вже темно.

Ну, що тепер будеш