Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

відомий дисидент Василь Овсієнко, він навчив нас підводитися, коли співають «Заповіт» Шевченка. Були, певна річ, і стукачі. Один наш однокурсник часто заводив мову про Петлюру, Грушевського, Винниченка... Я дивувався, що він так багато знає. А згодом цей хлопець став секретарем обкому партії. Олег Коломієць, брат відомого поета Володимира Коломійця, читав з пам’яті багато заборонених віршів. Я вперше почув від нього поезії Чупринки, Олеся, баладу Сосюри «Перстень»... Той перстень аж тепер зринув у романі «Троща». Олег, — він узяв собі псевдонім Князенко, — і сам писав сміливі вірші про козаччину, гайдамаків. Ще на першому курсі мені поталанило на знайомство і спілкування з відомими людьми, які були, що називається, совістю нації. Латину в нас викладав письменник Юрій Шанін, й одного разу він дав нам завдання художньо перекласти епіграми давньоримського поета Марціала. На його думку, у мене це вийшло дуже вдало, тому Юрій Вадимович написав рекомендаційного листа і послав мене до Григорія Кочура, одного з найбільших авторитетів у галузі художнього перекладу. Я поїхав до Ірпеня і знайшов там будинок, у якому жив колишній в’язень сталінських концтаборів, а тепер широко знаний майстер перекладу. Григорій Порфирович прийняв мене дуже приязно. Ми розмовляли в його кабінеті, який був начебто вимуруваний із книг. Книжки, книжки, всі стіни були заставлені книжками. Кочур прочитав мої переклади, схвально кивнув головою. Розмовляли ми довго, хоча Григорій Порфирович був обережний у своїх висловах. Такий був час, Кочуром неприховано опікувалося КГБ. Він порадив мені досконало вивчати мови й назвав кілька імен молодих на той час перекладачів, на яких треба орієнтуватися. Андрій Содомора, Анатоль Перепадя, Петро Марусик... Згодом я познайомився з цими людьми, та оскільки пішов у прозаїки, перекладацтво не стало моїм основним заняттям. Проте зустріч із Кочуром належить до тих, про які кажуть «на все життя». Таким було і моє знайомство з Великим Українцем, скульптором та етнографом, збирачем українських старожитностей Іваном Макаровичем Гончаром. У нас на курсі навчалася його небога і моя землячка зі Шполянщини Надя Гончар. Вона й завела мене до київської оселі-музею Івана Гончара, до якої сходилися стежки всіх «українських буржуазних націоналістів». Тут я вперше ознайомився з працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», тут уперше побачив молодесеньку і тоді ще майже невідому Ніну Матвієнко, невістку Івана Гончара. Ще на першому курсі університету я неодноразово бував у помешканні відомого вченого, знавця багатьох мов Андрія Олександровича Білецького та його дружини, викладачки латини і новогрецької Тетяни Чернишової. Тоді я надрукував у «Літературній Україні» кілька своїх перекладів з новогрецької, вони дуже сподобалися Білецькому та Чернишовій, і так я опинився в їхньому домі на Русанівці. Думаю, що саме ці авторитетні люди посприяли, щоб я поїхав до Єревана вивчати вірменістику. Не знаю, як воно склалося б далі з цим «українським буржуазним націоналізмом», якби я залишався у Києві. Але ж бачите, як мені поталанило! Після першого курсу я поїхав за обміном студентів до Єревана вивчати вірменську мову й літературу. Там написав свої перші повісті та оповідання, які пізніше були надруковані в різних журналах. Тусувався, як тепер кажуть, з молодими модерними поетами, художниками. Зі мною вивчали вірменську мову литовці, естонці, від яких теж було що почерпнути. Ми багато читали зарубіжних авторів, які не входили до університетської програми. Метерлінка, Гамсуна, Пшибишевського... До речі, розмовну вірменську мову я опанував за два місяці. Причому вивчив її не в університеті, а в гуртожитку, граючи ночами з вірменами в карти. В очко, на гроші. Там мусиш тримати вуха сторожко, ловити кожне слово, інакше програєш. Тому мені важко зрозуміти людей, які цілий вік прожили в Україні і не розмовляють нашою мовою. Пояснення тут одне: не хочуть, не люблять, зневажають. Вразило, як одна вірменка Седа запитала у мене: «А це правда, що українців, котрі розмовляють російською, у вас називають хохлами?» Правда, сказав я, хоч тоді вперше почув таке визначення. Одного разу до кімнати в гуртожитку, де ми мешкали з моїм товаришем Олександром Божком, зайшов незнайомий нам майор слов’янської зовнішності. Ще з порога він запитав по-нашому, чи тут живуть українці? Виявилося, що майор Радянської армії Микола Бугай, родом із Січеславщини, служить у Єревані і, почувши про нас, здається, по телевізору, прийшов знайомитися. Він гуртував українське земляцтво. Запросив нас до себе додому, де ми запізналися з іншими офіцерами-українцями, котрі берегли своє національне коріння. Для мене це теж було дивом, бо тоді я не бачив таких офіцерів навіть у Києві. Микола Мартинович пояснив, що патріотичні почуття гостріше виявляються далеко від батьківщини. Бо тут як? Дивишся — вірмени розмовляють по-своєму, росіяни — по-своєму, і тоді невідворотно зринає думка: а ти хто такий? З Вірменії я виніс багато уроків. То була сонячна сторінка в моєму житті.

— Григорій Кочур, Іван Гончар, родина Білецьких... Це справді щастя, що в юнацькі літа доля подарувала вам спілкування з такими людьми. А кого з великих ви тоді ще бачили? Може, не так близько, але ж... тоді було ще багато живих класиків.

— Ну, звісно, ми, студенти-філологи, бігали на різні літературні вечори. Часто ходили до Будинку літераторів на Орджонікідзе, тепер Банкова, де містилася Спілка письменників і відбувалося чимало літературних, як тепер кажуть, імпрез. Я встиг ще зблизька побачити Малишка, Бажана, Панча... Особливе враження справив Іван Кавалерідзе, сивий велет, який нагадував мені вірменського художника Мартіроса Сар’яна. Видатний скульптор, кінорежисер, драматург тоді не був у великій пошані. Згодом, коли я працював у газеті «Друг читача», трапилася щаслива журналістська нагода потрапити до його оселі. Десь року 1974-го я пішов до Кавалерідзе взяти інтерв’ю. Майстрові вже було під дев’яносто, і жив він у Києві на Червоноармійській, тепер Велика Васильківська, якраз над відомою тоді книгарнею «Сяйво». Старий, сивий, аж білий, Кавалерідзе лежав на вузькому солдатському ліжку і вже не мав особливої охоти до балачок. Розмова не клеїлася. Але як же цікаво було розглядати його давні фотознімки у старовинному альбомі. Й ось на одній світлині я побачив ще молодого, але вже знаменитого Кавалерідзе у товаристві славетних митців. Вони сидять рядком. По одну руку від нашого скульптора — Купрін, по другу — Шаляпін, а ще хтось крайній не помістився у кадрі. Знімок зафіксував лише його хромового чобота. «А хто оце ще з вами був, що тільки чобіт його виглядає?» — запитав я у майстра. Він довго вдивлявся у фотографію, а потім стомлено махнув рукою: «Та то Альоша Пєшков!». А я й тепер собі