Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Він сам себе хотів переконати, що прибув заради себе, заради власної кар'єри. І, як колись у найкращі часи, так і тепер, наш юний мрійник блукав у світі мрій та фантазій. Він уявляв собі, що його перша гастроль в Америці пройшла так блискуче, що другої вистави вже не відбулося: його підхопили, або, як тут кажуть — "викрали", тобто переманили з єврейської сцени, заплатили за нього, не торгуючись, скільки зажадали менеджери, і ось він уже на англійській сцені в одному з найбільших нью-йоркських театрів, ім'я Рафа-леска лунає по всій Америці й досягає аж до неї, до славетної Співак, хоч яка вона велична. О! Тоді він з нею поквитається, він їй покаже, чия зверху, хто старший. Він їй тоді скаже все, що наболіло на серці. Він викаже їй чисту правду, що вона, власне кажучи, не варта його; що вона не заслужила, щоб він з її вини провів стільки довгих ночей без сну; що був сп'янілий, а тепер протверезився; що був дурний, а тепер порозумнішав; що був хворий, а тепер уже видужав, цілком видужав...

Поринувши в такі думки, наречений разом з гостями випивав келих за келихом, сміявся й радів разом з усіма на своїх заручинах, гаразд не здаючи собі справи, що, власне, тут відбувається цього вечора, гаразд не усвідомивши, що означає розбита тарілка...

Розділ 57

У "НІКЕЛЬ-ТЕАТРІ"

Другого ранку наш герой прокинувся з страшним головним болем. Він ще не мав часу витверезитися від чаду, оглянутися, на якому він світі після вчорашнього вечора, а його вже підхопили й повели до "Нікель-театру" на репетицію, там, сказали йому, буде кілька зірок з інших театрів, які хочуть його побачити, а також кілька рецензентів англійських газет.

Відколи Рафалеско став актором, він не пам'ятав, щоб йому так хотілося причарувати присутніх своєю грою, як йому хотілося тепер перед першим виступом у Нью-Йорку. Ніколи він ще не прагнув так успіху, пошани й слави, як того першого вечора, коли мав показатися перед глядачами переповненого "Нікель-театру". Ніколи ще серце так не калатало йому й ніколи він так не почував себе школярем перед іспитом, який заприсягся цей іспит скласти блискуче, на "відмінно".

Не дивно, що всі інші інтереси відсунулись того дня набік. Не дивно, що все поступилося місцем перед одним бажанням — сподобатися нью-йоркським глядачам, заполонити їхні серця! Того вечора в ньому прокинувся артист, справжній артист з усім палом і тремтінням, яке змушує очі іскрити, розбурхує кров і додає сили й творчої снаги, щоб досягти вершин мистецтва.

* * *

Настав день великого іспиту для нової єврейської "зірки з Бухареста", яку вся преса високо підносила, ставлячи в один ряд з такими великими акторами, як Зоненталь, Шільдкраут, Ірвінг, Поссарт, Россі та інші.

Гарний великий "Нікель-театр" був ущерть переповнений і добре прибраний. Всі, починаючи від директорів аж до білетерів, були в доброму святковому настрої. Публіка теж була радісно піднесена. Це більше скидалося на бенефіс, ніж на пробний виступ дебютанта, який вперше з'являється перед великою аудиторією. А глядачів справді було повно. Крім звичайної публіки, яка завжди заповнює гальорку всіх єврейських театрів Нью-Йорка, того вечора можна було побачити в ложах і партері "Нікель-театру" безліч нових глядачів, серед них багато інтелігентів, а також кілька американців, з якими директор Нікель з великою шанобливістю й підлесливістю ходив, сам показуючи їхні місця, сам подаючи їм програмки, хоч то не був його обов'язок.

Певна річ, містер Нікель використав цю нагоду як добру рекламу для театру. Він кожному казав по секрету, хто ці американці, називав вигадані прізвища, незважаючи на те, що багато хто знав, що ці двоє не більш як брати, директори одного великого американського драматичного театру.

Нью-йоркські газети зняли такий шелест навколо нової "зірки з Бухареста", що ці двоє відомих директорів драматичного театру неабияк зацікавились юною єврейською зіркою, може — хто його зна,— якщо є хоч половина правди в тому, що пишуть, варто цього актора "викрасти", переманити до себе? Навіщо євреям мати Зонен-таля, Шільдкраута, Ірвінга, Поссарта чи Россі? Це ж факт, якого самі євреї не спростовують, що вони заповзялися віддавати іншим усе найкраще й найталановитіше з того, що мають...

Цілком зрозуміло, що в театрі було того вечора багато репортерів як з англійських, так і з єврейських газет. То були гарні хлопці, один в один, биті птахи з голеними обличчями, жвавими очима, хитрі й пронозуваті газетярі, які пишуть бігцем, їдять на ходу і сплять сидячи, з автоматичним пером у руках.

Серед армії репортерів, які прийшли до "Нікель-теат-ру", були також наші знайомі мудреці "кібецарні", відомі політики, поети, публіцисти й редактори газет, озброєні, готові до бою, ладні обмінюватись ущипливими слівцями про нову зірку. Бо коли він для одного був генієм, інший вважав його за неприторенного дурня; якщо один мав його Зоненталем, Ірвінгом, Поссартом і Россі, інший прозивав "зеленим", "пуцьверінком", "Хаїм-Янкелем", "румунським пастушком", "цікавим парубійком" — не більше.

Так, усі сподівалися великої сенсації в єврейському театральному світі Нью-Йорка. Як патріоти "Нікель-те-атру", так і протилежний табір з інших театрів, усі прийшли з готовими рецензіями для завтрашніх газет, які вони репрезентували.

Перед такими винятковими виставами редактори, звичайно, самі беруть на себе роль рецензентів. У одного редактора прогресивної газети рецензія мала починатися завтра приблизно так: "Давно вже стіни "Нікель-театру" не двигтіли так і від надзвичайних оплесків, і від ентузіазму публіки, що вчора досяг найвищого ступеня. Це повинно було переконати наших противників, продажних писак, які..."

А в іншого, ще більш прогресивного редактора завтрашня рецензія мала розпочатися так:

"Учорашній страшний провал у "Нікель-театрі" буде доброю наукою для двоногих віслюків, які з шкури пнуться, щоб зробити з мухи слона, і які за долари готові..."

Одне слово, в "Нікель-театрі", можна сказати, був піднесений настрій. Нерви всіх були напружені, очі всіх спрямовані туди, до завіси, яка ось-ось мала піднятися. Нарешті світло погасло й піднялася завіса.

В цю хвилину тихою ходою ввійшли три елегантно вбрані особи, які під'їхали до театру в розкішному автомобілі з чорним лакеєм попереду, й наказали, щоб їх провели прямо до найдорожчої в "Нікель-театрі" ложі номер три.

Ці три особи були — літній чоловік з величеньким черевцем, другий ще зовсім юнак з крислатим капелюхом, насунутим на чоло, а під руку з юнаком — молодюсінька дама з густою вуаллю на обличчі. Юну парочку старший з черевцем підвів до дверей ложі номер три, і парочка зайшла туди. Негр залишився перед дверима ложі з жіночим пальтом й пледом у руці, а чоловік з черевцем повернувся назад і пройшов довгим вузьким коридором до партеру.

І треба ж було так статися, що саме в цю хвилину пробігав вузьким коридором один з директорів, Нісон ІПвальб, і зустрівся носом до носа з літнім чоловіком. Обидва вони відсахнулись, спинилися на мить і глянули один одному в очі; потім розійшлися, знову спинились і ще раз уп'ялись очима один в одного. Це все, однак, тривало не більш як дві-три хвилинки, і, перше ніж обидва могли пригадати, де й коли зустрічалися, вони розійшлися: особа з черевцем пішла в партер, а Нісон Швальб на мить зупинився і сказав сам собі: "Невже це той самий пустомолот? Чого ж він так змахлював з бородою?" Нісон негайно побіг до каси, відшукав свого компаньйона, власника театру, самого містера Нікеля, і між ними зав'язалася коротка, але гостра розмова, яку ми тут переказуємо дослівно:

— Хто та парочка, що сидить у ложі номер три з негром перед дверима?

Містер Нікель не з тих людей, що люблять довго замислюватись.

— У ложі номер три? Якщо не Джейкоб Шіф, то де Луїс Маршал.

— Якщо ви не брешете, то ви просто йолоп.

Містер Нікель засунув обидві руки в кишені і обдарував свого компаньйона таким привітним поглядом, немовби той щойно зробив йому найкращий комплімент.

— А хто ж там? *

— Отак і кажіть і не морочте голови! Оцей торохтій, що відвів парочку до ложі номер три, хоч як він змахлю-вав з бородою, я б сказав, що це Стельмах.

Містер Нікель стояв ошелешений, нічого не розуміючи.

— Який торохтій? Чия борода? І хто такий цей Стельмах?

— Золотце моє, розумнику мій! Ви придурюєтесь? Чи ви таки справді осел? Чи, може, ви не тутешній? Невже ви ніколи не чули імені Гриші Стельмаха?

— Гриша Стельмах?

Містер Нікель підскочив на місці, почастував себе ляпасами в обидві щоки, спершу в праву, потім у ліву, і процідив крізь зуби на свою адресу таке слово, що його цензура не дозволяє до друку ні в нас, ні в Америці... Потім тричі вигукнув дуже голосно:

— Я йолоп, йолоп, йолоп!

— Ось маєш! Це ж я давно кажу.

Містер Нікель пропустив кпини повз вуха і раптом зрадів:

— Те-те-те! Якщо це Гриша Стельмах, тоді я вже знаю, хто така ця красуня. А як ні, щоб я де дожив до завтра.

— Амінь! Хто ж вона?

— Розалі Спайвак.

— Розалія Спайвак?

Тут уже Нісон Швальб ляснув себе по лобі, кинув компаньйона коло каси і сам помчав у партер ще раз глянути на свого старого знайомого і переконатися, чи це таки той пустомолот, який так змахлював з бородою.

Розділ 58

РАФАЛЕСНО ТВОРИТЬ

Море голів у напівтемному великому залі стенулося, коли важка завіса в "Нікель-театрі" з шумом злетіла вгору і наче прохолодний вітерець повіяв над цим морем. Якусь мить ще тривав тихий гамір, поки публіка готувалася слухати й дивитись виставу. Але ось запанувала жадана тиша. Та приємна лагідна тиша, яка огортає актора з усіх боків, неначе підхоплює його на крила, і несе зі сцени вгору над морем голів. Та надзвичайна тиша, від якої бринять найтонші струни душі й дозволяють артистові йанувати над публікою.

Лео Рафалеско того вечора панував над нью-йорк-ською публікою в "Нікель-театрі".

Ставили, як завжди при його першому виступі, "Урі-еля Акосту". З першої хвилини, коли Уріель показався на сцені, він став осереддям, що вбирало в себе очі всіх. Цей тендітний юнак з гарним ніжним блідим обличчям і довгим волоссям, з великими змученими очима, русявою борідкою й розкритою шиєю мимоволі викликав порівняння з Ісусом Христом.

З дивовижною силою приваблював він до себе симпатії всієї публіки.