Шевчук Василь - Терновий світ, Шевчук Василь

Господи! Знавець чудовий старовини, а не збагнув, що це велична дума, високий епос!..

То княгиня Ярославна

У Путивлі на стіні

Заридала, загукала,

Як зозулька на зорі...

Схопив у руки голову і впав на ліжко... "...Всеблагий отець усіх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старість мою, дарувавши мені первородного сина Олексія..."

Діждавшись вечора, взяв Максимовичів переклад "Слова" й пішов на суд третейський до Костомарова. Той жив тепер близенько. Хотів почути з професорських учених уст, чи він не помиляється стосовно тону "Слова".. А ще, по правді кажучи, боявся сам лишитись дома, де все йому ввижалися чужа далека Прохорівка, гора, садок, Марія і... первородний син Олексій. Чомусь йому здавалося, що немовлятко, всіма забуте, плаче, що щось йому загрожує... Якась мана!..

На вулиці той голос стих. А на Дев'ятій лінії, де жив Микола, й видіння щезло. Добре-таки зробив, що вийшов з дому — вулиця хороший лікар...

Микола був, на жаль, не сам. У кабінеті, куди його ввела Миколина старенька мати, сидів юнак.

— Князь Церетелі, — представився, схопившись, він. Стрункий, високий, гарний.

Тарас зиркнув на Костомарова, який іще не так давно противився знайомству з родиною графа Толстого, і той додав поспішно:

— Грузинський князь... А це — Тарас Шевченко! — всміхнувся юнакові.

Той аж стенувся. Потім зів'яв, притих. Напевно, він уявляв його собі Фархадом чи ще якимось богатирем.

— Ви живете постійно у Петербурзі? — спитав Тарас.

— Навчаюся в університеті.

— Він мій студент, — втрутився Костомаров. — Між іншим, Грузія теж православна. Чи не з четвертого століття?

— Так, — мовив Церетелі. — Хоча були в нас християни і в першому столітті...

— Звідки вам це відомо? За усними переказами? Чи є письмові свідчення?

— Звичайно, є.

— Давно у вас писемність? — спитав Тарас.

— 3 часів іще дохристиянських. Якщо легендам вірити. А з п'ятого століття — точно.

— Уже в дванадцятому, коли жила і правила Тамара, в них повний розквіт літератури! — сказав Микола, знявши і знов одягши окуляри.

— Геть, як у нас...

— У нас? — спитав здивовано. — В дванадцятому столітті? Щось ти...

— А "Слово о полку Ігоревім"!

— В цей час у нас з'явилися Хонелі, Руставелі, Шавтелі, Чахрухадзе, — промовив гордо князь Церетелі.

— Чому ж про них нічого тут не знають? — спитав Тарас. — Чи вас минуле ваше вже не цікавить?

— На це не можна просто відповісти... — зам'явся Церетелі. — Причин багато... Тільки про них, напевно, краще не говорити...

— Ми теж лише на ноги зводимося, — не скоро сказав Тарас. — Орда, шляхетська Польща, царські великі й щедрі милості... Аж шість століть! Подумать страшно...

— А в нас — постійні війни з магометанами...

— Причини ніби різні, а суть одна, — сказав Тарас. — Миколо, як багато спільного у їхнього народу з нашим! І доля у нас одна...

— Живемо на перехрестях, — зітхнув професор.

— Мамо, та що ж це ви! — метнувсь Тарас допомагати старенькій неньці, що несла чай.

— Кріпаччина прибила нас. І, звісно, самодержавство, його чиновницько-жандармська зграя, — гнівно сказав Тарас, коли старенька вийшла. — Приїдеш у рідний край, а там таке твориться, що кров скипає в серці!.. Худобу й то шанують більше, як той нещасний простий народ!..

— І в нас те ж саме, — тихо сказав студент.

— Коли недавно в Корсуні стріляли залпами в повсталий люд, примусили стать на коліна... — заскреготів Тарас зубами. — Ординці, турки, шляхта нас не змогли поставити впродовж століть!.. — кипів Тарас. — А тут якийсь собачник, синьомундирий кривавий кат!..

До третьої години ночі тривала та палка сердечна бесіда. І розійшлися вони із молодим, та мудрим князем друзями. На все життя...

...Вже цілий місяць носив у серці "Слово о полку Ігоревім". Писав потроху вірші і малював, а "Слово" йому не йшло з-перед очей. Він бачив, немов живі, картини й сцени, вималювані в поемі, чув голоси, дзвін зброї, крики вражених, виття вовків і клекіт орлій... Проте не чув, не бачив найголовнішого — співця-поета, голосу його дзвінкого, самої пісні, і через те не міг до столу сісти й почать свою роботу. Думав переспівать чи перекласти цей вічний твір своїх далеких прадідів, вернувши йому життя не тільки у кабінетах вчених, аматорів старовини, а й в кожній хаті краю, де пролунали вперше натхненні й мудрі його рядки. Був переконаний, що пісня ця була епічним твором, доступним людям, діючим, а не сказанням книжним, написаним для грамотіїв. Хотів, щоб люди знали свій дух, свою безсмертну душу від тих великих і славних днів, а не лише від Хмеля чи Наливайка...

Рішуче сів до столу, підсунув білий аркуш. "Не ліпо ли ны бяшетъ, братие..." Не ліпо!.. Щось у мові цій було від стилю канцеляристів... Чи навпаки!.. Мистецтво, література повинні мислити і говорити ясно, доступно всім, на кого вони спрямовані, кому служити прагнуть в ім'я людського поступу. Оцим "не ліпо ли ны бяшетъ, братие" хтось так сховав найвищий твір дванадцятого століття од власного свого народу, що й досі ще народ не взяв його назад у душу. Лежить під спудом тяжких століть "перл драгоценный"!..

Хтось увійшов і важко став підніматися.

— Що, Федоре? — впізнав ходу.

— Вам лист.

— Спасибі.

— Обідатимете у Лазаревського? Бо маю діло на Петербурзькій стороні...

— Я пан тепер! Обідаю, як всі порядні люди, — сказав Тарас.

— Ну її слава богу... — зітхнув старий вояка й пішов униз.

Писав з Полтавщини Пантелеймон, що вже подався в мандри по Україні. Чого це він надумав прислать листа? Згадав, нарешті, змилувався!.. А стиль! "Високоповажний добродію Тарасе Григор'євичу!" Не може він по-людськи, просто... Об чім же лист?

"Полтавці, зазвавши мене до себе на бенкет, жалкували, що Ви до них торік не завітали. Скільки не було там на бенкеті річей поважних, то знай. Ваше славне і шановне ім'я споминали так, як рідна сім'я споминає про свого батька, що десь далеко живе на чужині. Пили не раз за Ваше здоров'я і просили мене благати Вас, щоб Ви хоч на ту весну пошанували Полтаву, явивши їй свою кохану і шановну персону. Оце ж я, виповняючи свою обіцянку, запевняю Вас, що нігде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут-бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим "Кобзарем", наче з яким скарбом дорогим, носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували всі Ваші стихи напам'ять і, тривайте, чи не по "Кобзареві" вже й богу моляться..."

Заплющив очі, слухаючи, як серце стислось в грудях від хвилювання. Цей лист, точніше, те, що спонукало його писати Пантелеймона Куліша, було йому дорожче усіх рецензій. Люди, яким призначено його "Кобзар", признали думки та сльози, вилиті рядками віршів, трепетно взяли до серця!.. Куліш і той не витримав. Хоча й не без іронії, а написав душевний лист, потішив його найвищою з усіх похвал... Колись, десь двадцять років тому, він написав молитву до України, в якій просив за думи свої, народжені на чужині для неї, й вона почула, щиро їх привітала. Як і тепер, по довгій, сумній розлуці...

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!..

Немає в нього, крім цих, дітей... Нема кого привезти на Україну, навчить її любити більш од життя...

Сховав листа в шухляду. Спасибі тим полтавцям! Не за хвалу — за відчуття його душі, за відгук на біль його і на його надію... Він має, мусить їхати у рідний край, бо тут журба задушить, попри повагу й славу, що збільшується із кожним днем!.. Що особиста слава у порівнянні з безслав'ям рідного народу, землі, яка просякла кров'ю одчайних, мужніх мучеників за волю!.. Без України нема йому натхнення, нема життя... У цьому році — червень уже зайшов — утяв лише п'ять віршів... І муза його покинула!.. Ні, треба швидше їхати. Чого там возиться Варфоломій? Купляв би вже скоріше... Господи, чи він діждеться тієї днини, миті, коли на призьбі сяде біля своєї хати, зітхне й крізь сльози гляне на широченний старий Дніпро, на луки і ліс у далечі, на миле синє небо!.. Послав уже

Варфоломієві проект-малюнок хати, сам бачив її у снах — на горах біля Дніпра, у білім шумі цвіту... Й тоді, напевно, цвіли сади, як Ігор-князь ішов у степ, як падали од стріл ворожих русичі... І Ярославна зорила Сейм, і луки, і степ за ними в буйстві весняних барв... І теплий легіт-вітер приносив їй на крилах сум... І серце її стискалося в передчутті біди в степу, і сльози синьо скапували на білі щоки, ніби роса на цвіт...

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає...

Схопив перо і записав, тремтячи від хвилювання. Перечитав плач Ярославни в "Слові" й поволі рушив далі:

"Полечу, — каже, — зигзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі,

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани..."

Перечитав... Почати слід було б з "Не ліпо ли ны бяшетъ, братие", бо "Плач" це ніби вставка, де інший ключ та інший тон. Не взяти б його фальшиво, не перенести б на всю поему... "Не ліпо ли..."

Та Ярославна не поступалась місцем, не сходила із заборола в Путивлі-граді!..

І квилить, плаче Ярославна

В Путивлі рано на валу:

"Вітрило-вітре мій єдиний!

Легкий, крилатий господине!

Нащо на дужому крилі

На вої любії мої,

На князя, ладо моє миле,

Ти ханові метаєш стріли?

Не мало неба, і землі,

І моря синього. На морі

Гойдай насади-кораблі.

А ти, прелютий... Горе! Горе!

Моє веселіє украв,

В степу на тирсі розібгав"...

Відкинувшись на спинку, слухав плач Ярославни, що вже зажив новим життям, злетівши з його душі зигзицею. Його було лиш половина, та він вже був — почутий, ось тут записаний!.. Від нього терпко віяло старою Руссю, віруванням, які народжувалися ще в племенах, десь на зорі народу... Все "Слово" — то відгомін, можливо, навіть останній сплеск язичества у християнській, княжій, новій Русі. Тому-то в ньому стільки пахощів і таїни, тому в душі від нього щось озивається вже незбагненне й для нас самих, проте живе... Ми носимо в собі безсмертну душу своїх дідів і прадідів, далеких наших пращурів, бо ми — нащадки їхні, продовження того життя, його одвічна і вічна суть...

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі-гроді Яраславна...

Як дописав "Плач Ярославни", відчув зненацька острах.