Микола Данилович Руденко - Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тридцять карників у чорних плащах, вишикувавшись у колону по троє, німо стояли на відстані кількох шу. Хуга сніговими батогами шмагала їх по змертвілих щоках, але в них не ворушилися навіть повіки. Тридцять жуго і стільки ж потужних шахо лежали біля ніг передньої трійці.
Страшно було дивитись на цих манекенів. Час від часу якась сила змушувала їх рухатись — тридцять ніг одночасно підіймались і опускались, мовби то була одна спільна нога.
Ліворуч від них Микола побачив таку ж саму колону юнаків-проповідників.
Лашуре винувато промовив:
— Нічого не вдієш. Наша станція поки що не розуміє, хто друг, а хто ворог.
Одразу ж після цих слів обидві колони знялись у повітря. Карники полетіли туди, де мав бути крижаний вхід до кімнати Лашуре, а молоді мандрівники — у напрямі таємної печери. Микола, попрощавшись із Лочею, догнав їх, відчинив отвір, і юнаки, дотримуючись дивовижного порядку, якого не могло бути без втручання таємничих хвиль, спустилися в темні лабіринти кладовища.
Тільки тут невідома сила втратила над ними владу, і хлопці в темряві почали обмацувати один одного, не розуміючи, що з ними сталося і де вони зараз перебувають. Микола як міг заспокоював, але страх перед невідомим, хоч і рятівним, ще довго не покидав їх. Усі добре пам'ятали, що ледве не загинули над океаном. Хто ж їх урятував? Який чаклун переніс їх, живих і неушкоджених, до рідних лабіринтів?..
Микола догадувався, що то був апарат, винайдений Чаміно, але й він не міг уявити, як Чаміно вдалося поширити його дію на таку велику відстань.
Проходячи по людних печерах, вони чули одні й ті самі розмови: що це було? Чому всі люди одночасно опинилися в якомусь страхітливому сні? Хтось блукав по печерах мов сновида, а хтось відчув, що в нього мимоволі підіймаються руки, неприродно ворушаться пальці, якась сила кудись штовхає — на стіни печери, у переходи і виходи, на площі.
Микола ще раз запевнив юнаків, що з ними нічого незвичайного не сталося — просто нервове потрясіння, яке нерідко трапляється з людьми під час великого психічного напруження.
Передавши мандрівників дядькові Гашо, який таємниче усміхався (йому теж довелось пережити сеанс сомнамбулізму, але він уже зв'язався зі Штабом і був добре про це поінформований), Микола повернувся на кладовище, піднявся на поверхню і незабаром з'явився у Штабі повстанців.
Чаміно зустрів його радісними обіймами, але на його обличчі можна було помітити заклопотаність.
— Ще рано радіти, — сказав він. — Межа дії нашої станції — п'ятдесят тисяч шу. Якби не твоя витримка, Акачі, могла б статись дуже велика неприємність. Ти не уявляєш, як ми хвилювались! Увесь Штаб сидів біля стіни горизонтів.
— Де карники? — запитав Микола.
Чаміно повів його до великої кімнати, що містилася за кілька переходів від Штабу. Дехто з карників лежав у ліжку, інші сиділи попід стінами, безтямно озираючи кутки кімнати, що стала їхньою в'язницею.
Впізнавши Чаміно, карники посхоплювались на ноги. Усі вони жили у столиці, колись непогано знали Чаміно і його батька. Миколу ніхто з них не впізнав, бо карникам не могло спасти на думку, що син біловолосого радника може раптом опинитись на Фаетоні. Та й часу минуло дуже багато — близько семи обертів. А Чаміно ще недавно бував у столиці. Любив спорт, розваги, мандри, часто літав за місто, інколи разом із сестрою. Польоти над планетою були улюбленим спортом молодих фаетонців і не викликали підозри.
Лише тепер дехто із карників зрозумів, куди літав Чаміно і де він останнім часом зник. Один із них, найстарший за віком, одразу ж упав на коліна і гугняво заскиглив:
— Чаміно! Великий сину наймудрішого серед мудрих! Зглянься на мою старість… Клянусь Єдиним Безсмертним, не я вбив твого батька. Я розповім… Усе тобі розповім…
— Устань! — суворо наказав Чаміно. — Розповідай…
Але те, що розповів карник, майже нічого не пояснило.
Було це так. Жрець, якого охороняв карник, спустився в лабораторію радника Шако. Охоронець помітив, що жрець чимось дуже наляканий, ніби там, у лабораторії, на нього чатувала неминуча смерть.
Вони зайшли в якусь кімнату. Світилася стіна горизонтів. Охоронець побачив на ній дивні, мовби не з нашого світу обличчя. Жрець, трохи отямившись, наказав вимкнути струм. Стіна горизонтів згасла. Змовкло гудіння в апаратах.
І тоді жрець сказав:
— Оце й усе… Хай тепер живе на Юпітері.
А через деякий час вони відчинили кімнату, в якій лежав радник Шако. Він був мертвий…
— Я тільки виконував, — шепотів карник.
— Мовчи! Тобі ніщо не загрожує. Я зневажаю помсту, вона не гідна людини. Всі ви — наші полонені. Ніхто вас не зачепить пальцем. Їжею будете забезпечені. А воля… Визволиться народ — тоді побачимо…
Коли вийшли з кімнати полонених і повернулись до Штабу, Микола спитав:
— Чаміно, ти можеш нарешті пояснити, хто мене визволив із полону жерців? Я, здається почав догадуватись. Але не розумію, навіщо оці секрети? Ніби ти мені не довіряєш…
Чаміно кинув на Миколу гострий погляд, потім на його обличчі з'явилася добра, щира усмішка.
— Ображаєшся, Акачі?.. Не варто. Я й Штабові не одразу пояснив. Просто боявся, що це сприймуть як фантазування. Між іншим, так воно й сприймалося, доки пригода з твоїм загоном не переконала членів Штабу. До цього мало хто вірив у мої експерименти. Навіть випадок із твоїм визволенням…
Тільки зараз Микола дізнався, як його врятували. Намагаючись викликати Миколу по таємному шахо, Чаміно вперше не одержав відповіді. Він зрозумів, що з ним сталося лихо. Добре вивчивши дорогу з розповідей дядька Ело, вони з Лашуре рушили на розшуки Гашо. За спиною в Чаміно висів апарат сомнамбулізму середньої потужності. Всі люди в радіусі тисячу шу виявилися підвладними його хвилям. Цього було досить, щоб стати невидимками. Розшукавши Гашо, вони забезпечили його апаратом захисту, і всі троє напали на контрольний пункт. Ніхто не чинив їм опору — всі були сковані сомнамбулізмом…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко», після закриття браузера.