Олег Костянтинович Романчук - Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук

безмежно закохана. Здобутки тисячоліть, котрі могли придатися новим поколінням, гинуть. А вона не в силі переконати людей, що вони чинять зло, наслухавшись невігласів у рясах, які прикриваються божим словом. Чого варте це слово, коли ллється кров невинних?

Важко бути жінкою… Надто багато сил доводиться витрачати на те, щоб утвердитись в очах учених мужів у рівності з ними. Важким трудом доводиться здобувати визнання. А водночас наживаєш численних ворогів, прихованих і відкритих.

Тривожний щем роз’їдав серце. Зволоженим поглядом зорила Гіпатія на власноруч змайстровані астролябії, котрі стали у пригоді багатьом мореплавцям, допомагаючи їм знайти вірний шлях по небесних світилах. Лежали на столі виготовлені нею гідроскопи-барильони для визначення густини рідин. Її цікавили астрономія, математика, філософія. В Мусейоні зберігались написані нею коментарі до Діофантової «Арифметики», до вчення александрійського астронома Аполлонія Пергського про конічні перерізи, а також до «Математичного канону».

Ширилося людське поголосся, що вона — сама мудрість. Воістину безмежне людське бажання чудес! Гіпатія не поминала нагоди повторювати, що до людини мудрість сама не приходить. Мудрості слід учитися, брати її од наймудріших. Вона ж, Гіпатія, переповідає те, чого навчали інші, те, що вона переосмислила й доповнила…

Їй самій багато ще не відомо. Хто така людина? Ким вона стала? Куди йде? Що з нею буде?.. Скільки потрібно ще спізнати, щоб осягнути своє призначення в бутті! А людину примушують борсатись у хвилях брехливих віровчень, замість того щоб пізнавати природу. Яка ганьба для розуму!.. Людина, як і космос, належить до ієрархії буття, займаючи в ньому далеко не останній щабель. Буття неперервне, променисте, многовиде. Треба тільки проникнути у нього розумом.

Погляд Гіпатії ковзає по розгорненому сувої «Чорного ритуалу», врятованого з храму Серапіса. Наповнений потаємним змістом езотеричних містерій Ізіди, папірус вабив до себе.

«…Люди намагатимуться зрозуміти суть священних просторів, де не ступала нога людини, і подадуться у вишину, бажаючи вивчити природу небесного руху. Але і це ще не все… Вони навіть насміляться досліджувати Ніч, найдальшу Ніч із всіх Ночей, яка сплітає свою сіть швидким світлом, хоч і слабшим, ніж сонячне…»

Стук у двері відірвав Гіпатію од читання.

— Це я — Гієрокл, — донеслося знадвору.

* * *

— Учителько мудрості, скажи мені, чому за всіх часів зневажали філософів? — у голосі Гієрокла чувся біль.

— Ти помиляєшся, Гієрокле, — розсміялась Гіпатія щиро, майже весело. — Філософів шанували і поважали. Але їх і боялися. Нині особливо. Знання дволике. Мов римський Янус. І мудрість, і зло ховаються в ньому. Залежно від того, кому слугує воно, хто розпоряджається ним. Ті, що на терези долі поклали золото й знання, не в силі урівноважити їх. Ці речі несумісні. Багатство обов’язково переважить. Але… лиш вагою. Істинне, справжнє багатство — в знаннях. Примарний блиск золота не спроможний засліпити його. І тим, хто безроздільно вирішив присягнути музам, хто вперто й завзято сходить на Олімп знань, тим скориться вічність. Одначе цим людям слід відректися багато від чого, окрім віри в істину, справедливість для всіх. Вони неодмінно наразяться на небезпеку бути осміяними, а то й позбавленими життя. Та вони матимуть чисте сумління, коли вестимуть за собою інших…

Очі Гіпатії зробились вологими. Гієрокл опустив голову.

Він не бачив, як Гіпатія сумовито похитала головою, немов докоряючи собі за хвилинну слабість.

— Як непросто жити в світі серед безчестя, заздрощів і сваволі! — в його Словах звучала розпука. — Як бридко спостерігати за людьми, в яких особисте «я» прагне упокорити і знищити в людині все хороше і прекрасне, прагне зробити її рабою статків і багатства, влади і вседозволеності.

— Любий Гієрокле! Твоїми устами говорить бажання допомогти мені. Ти щиросердний, але ти не замислився над тим, що скажуть друзі, що подумають вороги, коли я залишу Александрію. Це буде скидатись на ганебну втечу. Я вірю, попри все зле, що знаннями можна навернути люд до віри в прекрасне, справедливе, добре. Слід лише донести слово істини до людських сердець, і вони зрозуміють, що чинити зло — найстрашніше з усього. Мене повинні зрозуміти… Людське життя скороминуче. Та є в ньому щоць таке, що безугавно нуртує і живе, що кличе до зірок. Надто часто марнославство людське й гонитва за багатством потьмарюють усе хороше й світле. Але настане час, коли людські діяння переможуть споконвічне зло егоїзму. Зірки покличуть нас, Гієрокле!

Після цих слів Гіпатія взяла з полиці вирізьблену із суцільного кристала чашу дивовижної краси й урочисто піднесла над собою. Сонячний промінчик, торкнувшись однієї з тисяч граней, весело затанцював на стіні.

— Це древній символ знань, мій любий Гієрокле. Я отримала його в спадок од Теона, мого батька. Колись ним володів мудрий Архімед, а ще раніше — єгипетські жерці у Мемфісі й Геліополі. В цій чаші знайшла свій притулок мудрість наших предків. Легенда рече, що чаша все бачить ї чує, що вона — дзеркало людського життя, котре оживе й промовить лише тоді, коли наймудріші з людей викують ключ істини, коли настане Час Гігантів… Нині для тих, хто у знаннях шукає відповіді на першопричину всього сущого, настали важкі часи. Тому премудрість буття, зібрану в чаші, конче слід врятувати. І зробити це повинен ти, Гієрокле…

* * *

Народжувався новий день. Виринувши з нічної купелі, червонястий диск сонця заходився висушувати діамантові краплини роси, висіяні царицею ночі на широколистих пальмах, сірому камінні, білих стінах будинків. Легенький вітерець прпносив у місто солонкуваті запахи буро-зелених водоростей, що обліпили берег, очікуючи припливу, аби пірнути в цілющий смарагд моря. Невдовзі до цих запахів приєднався аромат смаженини, варених бобів, прянощів, котрий ширився у тремтливо-прозорому повітрі, дурманячи перехожих, яких ставало все більше на александрійських вулицях.

Однак того березневого ранку 415 року навіть найостанніші жебраки не канючили милостині у заморських купців-негоціантів та багатих громадян. Якась тупа і лиховісна сила звела воєдино поважних матрон і перекупок, патриціїв і приблуд без роду й племені, вояків і монахів, штовхаючи це