мабуть, плутає лист папи про призначення його коад'ютором з листом кардинала Ежена Тіссерана від 22 грудня 1941 p., в якому повідомлялося про затвердження папою Пієм XII призначених митрополитом Андреєм Шептицьким екзархів, в тому числі й Йосифа Сліпого як екзарха Великої України. Обидва листи див. у вид.: Сергійчук, с. 21–22, 35–37. ">[412]. Я став опиратися. Тоді Митрополит казав мені дати кандидата на своє місце. Одначе я не находив нікого відповідного під таку грозу. Я думав про єпископа Чарнецького[413], але він з огляду на свою непорадність і нервовість, як я потім переконався, не надавався. Я видів, що то жадна почесть і жадне відзначення в таких тяжких часах, але важкий тягар. Коли я заявив Митрополитові, що то велика відповідальність брати на себе такий обов’язок, то почув відповідь, що ще більша відповідальність не взяти його під цю пору. А я йому на це: “Я ж нічого не зможу зробити в тих умовинах”. — “Що зможете, то зробите”, — настоював Митрополит.
“Коли бажаєте прийняти свячення?” — спитав на закінчення. Було перед св. Николаєм, але сейчас я побачив празник Непорочного Зачаття і на це свято (22 грудня 1939 року) прохав я про свячення. Кажуть, що то сталося по бажанню моєї покійної матері, яка мала велике набоженство до Непорочного Зачаття і на цей празник завжди замовляла Службу Божу.
Про свячення прохав я в молитовниці Митрополита з огляду на його недугу. Святителями були єпископ Н. Будка і єпископ Н. Чарнецький, в сослуженні капітули[414]. Вправді, свячення були тайні, але всі знали і догадувалися про те. Одночасно з моїм <вибором>[415] на наслідника, Митрополит прохав Папу про потвердження повновластей, даних йому ще Папою Пієм X, бо умовини стали подібними, щоб забезпечити духовну опіку на величезних просторах. І тим часом Митрополит іменував на основі давної власти екзархів: для Росії — о. Климентія, для Білорусі — о. Нєманцевича Т. І.[416], для Холмщини і Підляшшя — дотеперішнього візитатора єпископа Н. Чарнецького, <а для Великої України — мене>[417]. Ми відбули навіть собор екзархів під предсідництвом митрополита Андрея і прийняли постанови, які я уняв у сто глав, а в їх основу ліг Петербурзький синод з 1917 року, рішення якого я опублікував був свого часу в “Богословії”. В письмі з Риму кардинал Тіссеран подав, що папа Пій XII не затвердив повновластей, а лише пізніше, за гітлєрівської окупації, назначив Митрополита посередником між затвердженими також екзархами і Апостольським Престолом[418]. Після першої відмовної відповіді екзархи написали до папи письмо, що годі резиґнувати в тих умовинах, тим більше, що екзархи, іменовані на основі повновластей, даних Пієм X[419] і потверджених Бенедиктом XV[420], і було би непростимим гріхом
