Марина та Сергій Дяченко - Шрам

зніяковівши, зізнався в повному своему неуцтві — ні, не читав, але за розташуванням валів, як їх описує Торія, кожному стане зрозуміло, що будувалися вони не проти пішого ворога, а проти численних кіннот.

Якийсь час Торія спантеличено мовчала, Солль стояв поруч і теж мовчав, і на лискучій сніжній пелені зливалися їхні видовжені сині тіні.

— Якщо довго дивитися на обрій, — раптом тихо сказала Торія, — якщо довго не розплющувати очей… То можна уявити, наче під нами море. Блакитне море, а ми стоїмо на березі, на скелі…

Егерт стрепенувся.

— Ти бачила море?

Торія радісно засміялася.

— Так… Ще зовсім маленькою, але все пам’ятаю… Мені було… — Вона раптом посмутніла, потупила очі. — Мені було вісім… Ми з батьком багато подорожували… Щоб не так горювати за мамою.

Вітер, пустуючи зі снігом, пригорщами підхоплював білий алмазний пил, грався ним, розсипав, кидав і підбирав знову. Егерт не встиг зрозуміти, чи повернулася до нього болісна здатність відчувати чужий біль, однак миттєве бажання захистити й заспокоїти позбавило його розуму й боязкості. Плечі Торії схилилися, і тоді долоні його вперше в житті насмілилися на них опуститися.

Вона була на голову нижча і поряд із вона здавалася підлітком, майже дитиною. Крізь теплу хустку й не надто щільну шубку він відчув, як вузькі плечі здригнулися під його дотиком і завмерли. Тоді, щосили прагнучи втішити й смертельно боячись образити, він обережно пригорнув Торію до себе.

Сині тіні на снігу завмерли, злившись в одну, один боявся поворухнутися і тим самим злякати другого. Так само байдуже лежало за стіною місто, і холодно поблискувала замерзла ріка, і тільки вітер виявляв ознаки нетерпіння, вертівся, наче пес, навколо ніг, плутався в пелені Торії й обсипав халяви Солля сніжними бризками.

— Ти побачиш море, — сказала Торія пошепки.

Егерт мовчав. Пізнавши на своєму недовгому віку десятки найрізноманітніших жінок, він раптом здався сам собі недосвідченим, безпомічним хлопчиськом, дурним щеням — так учень ювеліра вихваляється майстерністю, шліфуючи скельця, і пітніє від страху, вперше отримавши в руки неймовірно рідкісний дорогоцінний камінь.

— Береги південного моря ніколи не вкриває сніг… Там тепле каміння… І білий прибій… — Торія говорила, наче уві сні.

Світле небо, він боїться розтиснути руки. Він боїться, що все це мара, він так боїться її втратити… Але ж він не має на неї права. Чи можна втратити те, що тобі не належить? І чи не тінь Дінара стоїть між ними?

Ніби відчувши цю його думку, Торія здригнулася, але не відсторонилася.

Над їхніми головами змінювали форму хмари, поверталися, підставляючи сонцю різні боки, як булки в печі. Торія відчула, як б’ється під курткою Егертове збентежене серце, і з майже забобонним жахом зрозуміла раптом, що щаслива. Їй надто рідко вдавалося піймати себе на цьому відчутті, ніздрі її роздувалися, вдихаючи запах снігу, свіжого вітру й Егертової шкіри, і хотілося підвестися навшпиньки, щоб дотягтися до його обличчя.

Вона ніколи не відчувала запаху Дінара. Немислимо, але вона не пам’ятає, як билося його серце. Обіймаючи його, вона відчувала дружню ніжність. Але куди було тій дитячій ніжності до цього солодкого заціпеніння, коли страшно не те що поворухнутися — зітхнути.

«Що ж це, — подумала вона, запанікувавши. — Зрада? Зрада пам’яті про Дінара?»

Синя тінь ледь помітно повзла по снігу, як стрілка величезного годинника. Просто перед очима Торії опустилася на Егертове плече кругла, плоска, наче точильний камінь, сніжинка. Сонце сховалося, і тінь на снігу згасла.

— Треба йти, — сказала Торія пошепки. — Нам треба… я ж обіцяла показати тобі…

Мовчки вони спустилися з пагорба, ріка тут повертала, оминаючи невеликий мис, схожий скоріше на півострів. Земля тут, очевидно, прийшлась до смаку високим ялинкам — безліч їх росло навкруги, і їхнє віття, обтяжене снігом, скидалося на обвислі старечі вуса.

Вони йшли, пробираючись між стовбурами, раз у раз обтрушуючи з гілок сніг, тоді звільнені пишні лапи кидалися вгору, злегка порушуючи одноманітність зимової картини. Нарешті Торія зупинилася й озирнулася на Егерта, наче запрошувала його у свідки.

Просто перед ними височіла занесена снігом кам’яна споруда — ніби залишки древнього фундаменту. Жовтий дірчастий камінь перемежовувався із сірим, гладким, Егерт ніколи раніше не бачив нічого подібного. Найдивнішим же було хирляве, тонке деревце, що вп’ялося в кладку корінням і наче росло на камені. Серед зими воно залишалося зеленим — ні сніжинки не впало на вузьке листя, і подекуди між ними тьмяно червоніли круглі пелюстки, несправжні з вигляду, наче вирізані з ганчірки, однак це були справжні квіти. Егерт переконався в цьому, коли на його пучці залишилося трохи чорного пилку.

— Ось, — сказала Торія, намагаючись за діловитим тоном приховати сум’яття, що запанувало в її душі, — ось, це могила… Їй кілька тисячоліть. Тут лежить якийсь древній маг — може, й сам Перший Віщун… А може, ні. Це дерево — воно квітне цілісінький рік, але не плодоносить… Кажуть, йому теж кілька тисяч років. Дивно, правда?

Магічне дерево не було набагато дивнішим, ніж те казкове дійство, що незримо відбувалося зараз між Торією і Егертом. Він хотів сказати про це, але не сказав, обоє стояли, дивлячись на тисячолітній курган, що став свідком їхнього мовчання. Засніжені ялинки теж мовчали — строго, але без осуду.

…Назад поверталися в сутінках. Мороз посилився, і біля міських воріт довелося зупинитися, аби погрітися біля багаття. Стражник із мідним від полум’я, блискучим від поту обличчям підкидав у вогонь дрова й хмиз, стягнені сьогодні з селян, які в’їжджали до міста, — взимку мито намагалися брати натурою. Дивлячись, як танцюють вогненні язики в нерухомих зіницях Торії, Егерт віднайшов у собі сміливість нахилитися до її вуха.

— Я… Скину закляття. Я поверну свою мужність… Хоча б заради… Ти знаєш. Я клянуся.

Вона повільно опустила повіки, ховаючи танцюючі в очах іскри.

* * *