Павло Федорович Автомонов - Галка

Здавалося, що біля сосни, на якій завис парашут, учинився галас і розгардіяш! Та сосни від нашого гнізда не було видно, і ми лише здогадувалися, що могло там творитися.

Гострими ножами в наші серця і печінки втиналося собаче гавкання. Що то за собаки? Німецькі вівчарки, що їх ведуть есесівці, чи звичайні дворняги?.. Кожне гавкання цих друзів людини змушувало кожного з нас здригатися. А Короп шепотів з люттю:

— А бодай ви всі виздихали!

Сиділи ми під коренем тихо, зігріваючи один одного ліктями й спинами, а Леоніда особливо. Ніяких докорів один одному, ніяких нарікань на командира, що вигадай собі й нам ось такі душевні тортури. Хто правий, а хто ні — покаже вечір. Так, це був у житті той випадок, коли російське прислів'я «утро вечера мудренее» треба перевернути на: хто вранці плаче, той увечері буде сміятися!

Інколи я кидаю швидкий погляд на Кудрявого. Обличчя його ніби спокійне, коли голоси, що лунають неподалік, мирні, чується сміх. «Це ж треба! Люди ще й сміються!» — так ніби говорить Кудрявий і, зітхнувши, пригадує свою Зою, з якою зустрічався і в час своїх «березневих канікул». Він живе цього дня її думами й молитвами. Може, оті думи Зоїни одведуть від Кудрявого напасть, що висить на одній волосинці дамокловим мечем. Думав він і про півострів Ханко, де був у боях з першого дня війни до самого грудня сорок першого, коли моряки і військові частини, що обороняли Ханко, евакуювалися у Ленінград. Важко тоді було йому, молодому комвзводу, і на кам'янистому Ханко, і в час морського походу, коли тонули кораблі й люди. Та все ж тоді якийсь та був порятунок, хоч не для всіх, а для тих, котрих підбирали з крижаних хвиль Фінської затоки на палуби кораблів, яким судилося пройти мінні поля, уникнути обстрілу ворожих батарей, витримати нальоти ворожої авіації.

І тоді на півострові, під час морського походу, а потім на фронті під Невсько-Дубровською в дні прориву блокади в січні сорок третього, коли Кудрявого поранило тяжко у груди і руку, було ніби легше на душі, ніж зараз. Тоді за спиною і поруч були свої. Був він і на рідній землі, кожна п'ядь якої подовбана осколками від снарядів, мін, засіяна кулями. Понівечена земля, та все ж своя. А тут земля чужа…

Командир думав саме про це, коли у людські голоси вривалося собаче гавкання. Тоді він підписував собі вирок, ждав ущипливого і докірливого слова від Коропа, від Леоніда, який у ситуації, що вчора обговорювалася, хоч і мовчав, але був на боці Коропа.

Однак ні Короп, ні Леонід, навіть коли одежа висохла і він сидів на плащ-палатці, підібгавши ноги у вовняних шкарпетках, немов хан персидський на килимі, ані пари з уст. Сиділи і мовчки стежили за тим, що діялося навкруг, перекладаючи свої автомати з коліна на стовбур ялини, з якого можна добре прицілитися, а потім знову на коліна. Мовчали Короп і Леонід, немов самі знайшли ось такий вихід із безвиході.

«І вірно! — подумав я. — Нащо балакати, коли нічого казати?..»

Однак мовчання, тяжче, як ковальський міх, зітхання то одного, то іншого братика-кролика пригнічували командира. Чим-довше хлопці мовчали, тим відчутніше Кудрявий розумів, що в усьому буде винуватий саме він, що б там не сталося.

— Слухай, друже! Вгомонись. Думай про свою Зою, про Башкирію і не розривай собі груди, щоб хлопці взяли і з'їли твоє серце! — сказав я, поклавши руку на плече Кудрявому. — Прожили он скільки годин! А зараз німці й лісоруби зроблять перерву на обід…

Командир потиснув мені руку, кивнув головою, але нічого не сказав, хоча по очах було видно, що він переживав.

І все ж думати про чорне не хотілося. Скільки можна! У перший день минулого приземлення пережито, як за три роки! Зараз сидиш, лежиш чи стоїш на колінах, щоб голову твою ніхто не побачив, мов на битому склі. Я втішав себе тим, що німці не можуть, знайшовши наш парашут, та виявитися одразу ж розумнішими за Кудрявого. Це було б несправедливо, коли б вони одразу поставили себе на місце нас і знайшли ключ до розгадки цього немудрого «шифру». Нехай дійдуть до цього згодом, навіть уночі, але не зараз, не за годину, не коли заходитиме сонце.

Хлопці тим часом вийняли по сухарю. Орел подав мені шматочок копченої ковбаси із свого мішка. Вечерятимемо а моїх припасів. Дожити б до тої вечері…

Знову галас звідти, де росла «найвища сосна в Латвії», з вершини якої уже, мабуть, видно і в Ригу, і в Псков, де вирили лігво вовки — командуючі групою «Норд», штаб якої так ганявся за Кудрявим по той бік «Пантери». Пролунало неначе з гармати і надто протяжно відлунилося у лісі.

— То впала твоя сосна! — сказав Короп, звернувшись до Орла.

— Що поробиш, коли парашут не дістанеш навіть з допомогою монтерських нігтей, — відповів удавано серйозним тоном Орел.

Короп усміхнувся і прошепотів:

— Піжон ти!..

— Знаєте, якщо знову вийдемо до своїх, я поїду до Іванової Каті… — промовив Орел, дивлячись у далечінь.

— Сподобалася? — запитав я.

— Дівчина гарна!

— Якщо тут буде фронт, то до Ленінграда триста кілометрів з гаком. Кому ти потрібен у Ленінграді? — втрутився у розмову старший лейтенант Леонід. — Ти ж тут працюватимеш на інший фронт…

— А чого ти такий сумний? — відповів запитанням Орел.

— Та. Вам ще не сказав. Одружився я, як тільки вийшов із госпіталю…

— Молодець. Знайшов час, коли женитися, — сказав я. — А скільки тобі років?

— Двадцять шість…

— Тоді винуват.