Брати Капранови - Зоряний вуйко

Турки, мабуть, колись їх курили. І ці люльки, хай їм грець, підштовхнули мої думки у діловому напряму.

— Слухай, Падло, — гукнув я до кухні. — А може, подивимось, що у нього там?

— Де? — озвався Павло.

— Ну, в колодязі.

На хвилину запала тиша, а тоді в кімнаті з’явився Павло з двома чашками у руках.

— На, — тицьнув він мені одну, потім сьорбнув зі своєї, подув на брунатну рідину, ще раз сьорбнув і сказав: — Давай подивимось.

Какао було дуже гарячим, але навряд чи могло допомогти від похмілля. Я теж подув, сьорбнув, та все одно попік язика.

— Ні, справді, — я поставив чашку на стіл. У роті свербіло, тому слова виходили якісь квадратні. — Справді, щось там у діда є. Він же не дарма в кухні копав, а не надворі — значить знав.

Павло заплющив очі, відкинув голову назад.

— Ти знаєш, помагає. Я тепер завжди буду какаву варити. Хочеш булку з маслом? У ме-не є.

Поки їли булку з маслом, Павло сказав:

— А я вже лазив раз у катакомбу.

— Тю, — здивувався я. — А чого не хвалився?

— А я малий ще був. Ще у третім класі. Ми з Вовкою лазили. Заблукали. Перелякались, як собаки. А вилізли на складах. Нас ще охорона впіймала та вуха надрала. У мене потім знаєш як вуха боліли.

— Так треба було мотузкою обв’язатись.

— Еге ж, — погодився Павло. — Ми тоді нічого не соображали.

Чесно сказати, я був вражений. Виходило, що Павло, якого всі вважали трохи гальманутим, так він, виходило, у катакомбу лазив, не боявся, а я, виходило, боявся. А таки боявся — я взагалі не люблю, коли нема неба, коли обмежений простір, у мене аж печінки трусяться. Оце Павло! Я навіть булку не доїв від подиву.

А він її доїв, і какао моє допив, проглот.

— Слухай, — спитав я. — А в тебе мотузка є?

- Є, — сказав Павло.

— А в мене ліхтарик є. Тільки треба якось вночі, щоб дід не бачив.

От до чого може довести людину погана погода. Якби не вона, сиділи б ми на пляжі, купалися та грали у волейбол.

Павло довго нишпорив по коморі, доки видобув величенький клубок тонкої мотузки.

— До Турції все одно не вистачить, — зауважив я.

Але Павлові то було байдуже. Він, певно, остаточно оклигав після какао, і тепер жадав бурхливої діяльності.

— Слухай, — по-діловому мовив він. — Треба чоботи такі, грубі, куфайки і щось на голову. Бо там, по-перше, холодно, по-друге, весь час сиплеться зверху.

Звідки такий розумний?

Ми ще довгенько порпалися у Павла, поки знайшли все що треба — куфайку, капелюха, ножа такого собі босяцького. А по решту пішли вже до мене.

Дорогою Павла знову поперло на прожекти.

— А чотко було б там щось знайти, га? От уявляєш, виходимо ми з тобою в Турції, та не просто так, а з якимось їхнім скарбом. Вони нам зразу магнітофони там, відики, таке-сяке…

— Слухай, Падло, а ти по-турецькому вмієш?

— А навіщо? — його важко було збити з думки. — Ми по-англійськи.

— Ти по-англійськи? — скривився я.

— Чому я? Ти. Ти ж англійську знаєш.

Хіба що. Під кінець він мене так роздратував, що я сказав:

— Дурний думкою багатіє.

А Павло тільки розсміявся.

— Здоровенькі були! — крикнув він старому Москалеві, що курив у себе на ґанку.

— Ти що, здурів? — гаркнув я.

— А що таке?

Я вже пожалкував, що потягнув із собою Павла. Але самому було якось лячно, тому доводилось терпіти.

Йдучи вздовж паркану, наче несамохіть, я кинув оком на дідову літню кухоньку і смикнув Павла за руку:

— Диви.

На обшарпаних, але міцних дверях висів здоровезний, з півкаструлі замок. Павло присвиснув.

Дід охороняв свою криницю, немов скарб.

Значить, було що охороняти.

Сіли ми з Павлом на ґанку і стали думу думати.

— Слухай, — сказав Павло. — У нього там щось сховане.

Звичайно, я теж так думав, але вголос заперечив:

— Сховане. Цукор. І огірки в банках. У нас же ж знаєш, як кухні бомблять, от він і закривається.

Я заперечував, аби себе переконати. Бо дід сам живе — хіба багато має запасу? А якщо вже й закриватись, то не таким же замком.

Павло почухав потилицю і сказав:

— Треба пилку взяти. У тебе є?

І ми заходились шукати. Спочатку поцупили в батька ліхтарика, що він на рибу ходить, а потім у нього-таки чоботи та куфайку. Потім знайшли в сараї пилку.

— А тачка є? — спитав Павло, коли ми розклали всю амуніцію на столі.

— Тачка?

— Ага. Ну щоб везти з Турції все.

— Що-о?

Павло подивився на мене абсолютно прозорими очима:

— Ну хоч сумка якась. Не на руках же тягнути.

— Що тягнути?

— Ну, з Турції. Магнітофони.

Я мало не впав. Магнітофонів йому захотілося.

— Ти дурний, правда? Яка, в біса, Турція? Ми в розвідку ідемо. Подивитися. Пойняв, бовдур африканський?

— Сам ти.

Отак-от ми збиралися півдня. Зрештою склали все гарненько в сарай, щоби легко було взяти. А тоді сіли чекати вечора. Чекали на дворі, під вишнею, і поки чекали, крізь хмари на небі почало проглядати сонечко. Потрошку розвиднювалось. Дід Москаль знову виліз погрітися, але ми його навмисне не помічали, бо ще причепиться з розмовами, а Павло — людина не стійка, може щось бовкнути. Тому