Василь Павлович Бережний - Лабіринт

Крізь металеву сітку огорожі Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталеві кроти, нагорнувши гори землі поміж заплутаними проходами.

— Справжній лабіринт!

— Тут були квартали із старою забудовою, — Една провела рукою в бік котлована. — Фашистські літаки скинули на них тисячі бомб. Ти, мабуть, бачив ці руїни, десятки років їх зовсім не чіпали. Тепер муніципалітет розпочав будівництво житлового комплексу.

— Так воно й ведеться, — сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками від машини, — то руйнують, то будують.

— О, коли б ти знав, який це проект! І ось раптом усе застопорилось. Бачиш оті тунелі з північного боку — отам і трапились поломки.

Кук-Соммерс зиркнув на кілька овальних отворів, освітлених тьмавими лампочками.

— То ми в який? І як спустимось?

— Бери Няумуко, он там — підйомник.

Відчинивши дверці машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, і той одразу ожив.

— Вилазь, Няумуко, підемо.

Робот схилив голову, зігнувся і досить спритно вибрався з автомобіля. Легко переставляючи свої товстуваті ноги, обійшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дівчини.

— Вітаю, міс Една.

— Привіт, Няумуко.

Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнітні стопори) і, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселілий, сказав:

— Ну що ж, я готовий… з тобою хоч і на край світу.

Една усміхнулась:

— Краще сказав би — на все життя.

— На що ти натякаєш, Мізинчику?

— Пора б уже нам одружитися, любий.

«Невідомо ще, як ти поставишся до мого походження», — подумав Джеймс, а сказав зовсім інше:

— Хіба тобі не цікаво грати роль у спектаклі залицяння? Ми ж іще… тільки підняли завісу. А втім, ось я зроблю якесь велике відкриття, загребу мільйони, і тоді вже розпочнемо другу дію. Гаразд, Мізинчику?

Тим часом вони опинилися біля входу. Една відчинила хвірточку, і всі троє ступили на майданчик перед кабіною підйомника..

— Це зі мною… комісія, — сказала Една товстому вусатому ліфтерові, що сидів у кутку кабіни. Той чомусь підозріло поглянув на робота, але нічого не сказав, мовчки ввімкнув рубильника, і кабіна з шумом шугнула вниз.

На дні котлована Кук-Соммерс аж зіщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабіринтом, по якому зміями повзуть товстелезні кабелі.

Нарешті потрапили в тунель, забитий порожніми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбінгів, що підпирали склепіння, беззвучно стікали сутінки, стиснений простір наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тільки Няумуко рухався, як завжди, з ритмічністю машини.

У кінці тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощерблені та зламані зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохідницький комбайн.

— Поглянь, — кивнула Една у бік тупика. — Це така машина, що й граніт крушить, а тут зуби полетіли.

— Ну, то де різати? — спитав Джеймс.

— Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.

— Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи міс Едну.

— Прошу відійти назад, — обізвався робот. — Уже? Вмикаю лазер.

Правду кажучи, Едні не дуже вірилось, що тоненький сизий промінчик, який тієї миті уперся в іскристу стіну перед комбайном, зможе відколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потім хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не більше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скільки, час ніби зупинився.

— Готово, — сказав робот, і тієї ж миті промінчик погас.

Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, і навіть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стіни, підніс на рівень плечей свого металевого кулака і з силою, наче боксер, ударив посеред того місця, яке обробляв променем.

Една скрикнула, і Джеймс обернувся: перед ними тьмянів отвір.

Обличчя дівчини спотворила гримаса страху.

— Невже… невже це приміщення? Поглянь — обличковано…

— Авжеж приміщення! — Кук-Соммерс підійшов до пролому. — На щастя, не житлове. Теж ніби тунель. Давай заглянемо? Вдалині он світло.

— Але ж тут нічого такого… не повинно бути, — прошепотіла Една. — Я ж знаю проект…

— Не хвилюйся, Мізинчику, зараз побачимо, що й до чого. — Кук-Соммерс переступив через бар’єр, обернувся і простягнув до неї руки: — Ну ж бо, сміливіше! Отак. Ходімо. А ти, Няумуко, залишайся тут біля отвору, до нашого повернення.

— Гаразд, — обізвався робот.

— І нікого не пропускай, — ще раз обернувся Джеймс, — це — заборонена зона.

— Заборонена зона, — повторив Няумуко. — Проходу нема.