Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

кілька їхніх смислових блоків. Спочатку маємо вірші, в яких прославляється Сагайдачний, описуються його військові походи. Згадується взяття ним Кафи в 1616 р., участь у польсько-російській війні 1617—1618 рр., у військових діях на теренах Прибалтики і, звісно, участь у Хотинській битві 1621 р. Після цього зустрічаємо вірші, в яких йдеться про смерть.

Далі маємо вірші, в яких викладається біографія Сагайдачного, йдеться про його походження, навчання, участь у різних битвах. Останні вірші – своєрідний заповіт гетьмана. Спочатку він ніби звертається до своєї дружини, потім – до товаришів, близьких йому людей. Саме зверненням до живущих, яке є епілогом, і завершуються «Вірші…»

Для нас найбільш цікавою є вступна частина, де говориться про козацтво. Автор акцентує увагу на хоробрості козаків, їхній мужності, військовій доблесті – рисах, які були притаманні й Сагайдачному:

«Як мужність запорожців королі пізнали, То їм за герб такого рицаря признали. Вітчизні він готовий завжди послужити І за її свободу голову зложити. А треба, то землею він пройде, водою, До всього має вправність і прудкий до бою»491.

На початку Сакович вдається до деякого моралізаторства, говорить про велику цінність вольності (свободи), називає її золотою, твердить, що її прагнуть здобути народи. Концепт свободи мав значне поширення в суспільній думці Речі Посполитої. Шляхта цієї держави прагнула максимальної свободи, що часто межувала з анархією. Козаки, які намагалися дорівнятися до шляхти, теж зробили свободу своїм ідеалом. Правда, козацька свобода мала специфіку. З одного боку, її легко було досягнути на «нічийній землі», якою й були переважно терени, де «гуляли» козаки й татари. Але, з іншого боку, цю свободу треба було захищати зі зброєю в руках, про що й говорить автор:

«Та не кожному може вона бути дана, Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана. Мужньо рицар у війнах до неї простує, Не грішми, але кров’ю свободу купує»492.

Сакович вважає, що козацтво вибороло для себе свободу зі зброєю в руках:

«Запорозькеє військо ту вольність здобуло, Бо служило вітчизні старанно і чуло. І у хроніках давніх про те написали, Як вони противенців вітчизни збивали Морем, долом, і пішо, і кінно, бувало, Хоча ворог при зброї находив навалом»493.

Далі, як і в «Протестації…», маємо звернення до історії Київської Русі та намагання представити козаків продовжувачами її славних традицій. При цьому автор «Віршів…» іменує козаків «племенем», для нього вони є окремою етнічною спільнотою:

«Плем’я те із насіння іде Іафета, Що батьківського з Симом ховає секрета. За Олега Роського монархи гуляли І по морю човнами Царград штурмували. Їхні предки із роським монархом хрестились — З Володимиром, – стійко у вірі лишились І ту віру несхитно тримають, статечно, Бо за неї вмирати готові конечно»494.

Маємо звернення до сюжетів, які в середовищі ієрархів Феофанового свячення стали «загальновизнаними» – похід князя Олега на Царгород, Володимирове хрещення. Говорячи про останнє, спеціально підкреслювалась християнська ревність козаків.

У «Віршах…» говориться про велике значення козацтва для оборони українських земель від татар. Саме козаки, стоячи на «українах», обороняють землі Речі Посполитої:

«Запорозькеє військо – належить вважати — Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. Україна тим військом себе захищає, Де ж нема запорожців – татарин гуляє. Це посвідчити можуть міста на Поділлі, Також белзькі, підгірські – пізнали на ділі. А де кров християнську поганин розлив, Тих, котрі залишились, у рабство повів»495.

Підкреслюється також, що козаки не мають належного озброєння, але це не заважає їм визволяти невільників:

«В козака хоч ні зброї, ані шишака, Дожене поганина, лиш дай лошака, І хоча він здоров’ю ушкоду вчиняє, Та невільників завше з біди визволяє»496.

Сакович також полемізує з противниками козаків, вказує, що є люди, які б