Шері Лапіння - Подружжя по сусідству

Вона встає та дивиться у вікно спальні, у те, котре виходить на ділянку за будинком та на ліс, що веде до ущелини. Ніч була спекотною, але тепер крізь сітку проникає легенький протяг. Дуже рано — вона бачить лише примарні обриси світання за вікном.

Вона чує внизу шум — двері стиха прочиняються. Судячи зі звуку — задні двері на кухні. Нащо комусь виходити в такий час? Можливо, мама також не може заснути. Анна думає, чи не варто їй спуститися, відверто поговорити з нею — раптом вона може сказати їй щось корисне.

З вікна вона бачить, як батько висковзає з будинку через задню галявину. Він крокує цілеспрямовано, ніби знає, куди йде. В руках у нього велика спортивна сумка.

Вона дивиться на нього з-за фіранки, як робила це в дитинстві, хвилюючись, що він може озиринутися й застукати її за тим, що вона підглядає. Але він не озирається. Він прямує до прогалини між деревами, з якої починається стежка. Вона добре знає цю стежину.

Вдома Марко також не може заснути. Він самотньо вештається будинком, катуючи себе власними думками. Те, що Анна покинула його, — на краще. Відео Синтії зруйнувало його в очах Анни. Минулої ночі вона зрадила його, не визнавши того, що впізнала Дерека Гоніґа, але він не звинувачує її. Вона зробила те, що мусила, і він розуміє, чому. Завдяки цьому їм, можливо, і повернуть Кору.

Повернуть Анні, але не Марко. Марко здається, що він Кори ніколи не побачить. Анна, звісно ж, розлучиться з ним. Їй знайдуть найкращих адвокатів, і вона отримає повну опіку. А якщо Марко наполягатиме на праві відвідування, Річард загрожуватиме йому тим, що піде в поліцію та розповість про роль Марко у викраденні. Він утратив будь-які права на свою дитину.

Він сам-один. Він утратив двох людей, яких любив найбільше у світі: доньку та дружину. Нічого більше не має значення. Тепер уже, напевне, не важливо, що він — банкрут і що його шантажують.

Усе, що йому лишається, — це змірювати будинок кроками, чекаючи на повернення Кори. Цікаво, чи вони взагалі повідомлять йому? Вони остаточно виключили його зі свого тісного кола. Можливо, він дізнається про віднайдення Кори з газет.

На мить Анну охоплюють сумніви. Існує тільки одна причина, через яку її батько в таку годину, непомічений, прямував би у сторону ярка зі спортивною сумкою. Він пішов забирати Кору.

Вона не знає, що робити. Варто піти за ним? Варто зберігати спокій і чекати, поки він принесе її маля? Але Анна більше не довіряє батькові. Їй необхідно знати правду.

Анна поспіхом накидає одяг, у якому була напередодні, швидко спускається сходами на кухню й виходить через задні двері. Їй в обличчя б’є холодне й вологе від роси повітря, а на руках виступає гусяча шкіра. Мокрою травою вона прямує слідом за батьком. Плану в неї немає, вона діє інстинктивно.

Вона легко збігає дерев’яними сходами, що ведуть до лісистої ущелини, тримаючись однією рукою за поруччя, майже летячи в темряві. Колись вона добре знала цю стежку, але минуло багато років відтоді, як вона востаннє нею ходила. Втім, пам’ять не підводить її.

Тут, у лісі, ще темніше, ніж навкруги. Земля під ногами м’яка та волога й глушить звуки її кроків. Вона майже беззвучно, якомога швидше, ступає стежкою за своїм батьком. У темряві моторошно. Вона не бачить його попереду, але припускає, що він тримається стежини.

Серце Анни бухкає від страху та напруження. Вона знає, все вказує на близькість цього моменту. Вона вірить, що батько прийшов сюди по її дитину. Раптом вона розуміє, що якщо з’явиться на обміні, то може усе зіпсувати. Треба лишатися непоміченою. На мить вона завмирає, прислухаючись, вдивляючись у непроглядну темряву лісу. Вона бачить лише тіні й дерева. Вона знову починає рухатися стежкою, тепер іще обережніше, але якомога швидше, майже навпомацки, задихаючись від паніки та бігу. Вона дістається повороту, на якому ще один прогін дерев’яних сходів виводить на житлову вулицю нагорі. Вона дивиться вгору. Туди, вперед. Вона бачить свого батька. Він сам, спускається сходами, що виходять з яру на іншу вулицю. В руках він тримає згорток. Йому, напевне, уже видно її. Чи може він розгледіти її в темряві?

— Тату! — гукає вона.

— Анно! — кричить він. — Що ти тут робиш? Чого ти не спиш?

— Це Кора? — вона підходить ближче, важко дихаючи. Вона внизу сходів, батько наполовину спустився до неї. Світає — тепер вона бачить його обличчя.

— Так, це Кора! — кричить він. — Я повернув її тобі! — Згорток не рухається, лежить у його руках мертвим вантажем. Він підходить до неї.

Вона, нажахана, дивиться на нерухомий згорток у нього на руках.

Потім, якнайшвидше, підбігає до сходів йому назустріч. Спотикається, хапається, щоб не впасти. Простягає руки вперед.

— Дай її мені! — кричить вона.

Він передає їй згорток. Вона відгортає куточок ковдри, який закриває обличчя, нажахана тим, що може там побачити. Дитина така спокійна. Анна дивиться на обличчя маляти. Це Кора. Вона здається мертвою. Анні довелося прислухатися зблизька, щоб почути її дихання. Вона заледве дихає. Очі дитини рухаються під блідими повіками.

Анна ніжно кладе руку на груди Корі. Вона чує, як стукотить її маленьке серце — тук-тук, — відчуває, як животик підіймається та опускається. Вона жива, але нездорова. Анна сідає й одразу ж прикладає Кору до грудей. Там і досі є молоко.

Заслабла дитина, дещо оживившись, бере груди. А потім починає жадібно смоктати. Анна тримає дитину біля грудей — вона вже думала, що цей момент ніколи не повториться. Сльози течуть її обличчям, коли вона дивиться, як її дитина смокче молоко.

Вона зиркає на батька, який стоїть над нею. Він відводить очі.

Річард намагається пояснити:

— Хтось знову зателефонував, з годину назад. Призначив ще одну