Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

не промовляли людськими голосами свинячі рила, та люди тут спілкувались голосами тварин. Бо нема сумніву — то були військові сигнали: Петрове каркання-пароль, а пугукання, яким відповів таємний дозор, було так званим відгуком, що означав: «Усе гаразд, їдьте далі».

Вони й рушили далі, в напрямку вогню, і врешті в’їхали між кам’яні руїни, які давно колись, іще на початку війни, були селом. Жителів його вимордувано, і тепер руїни стали зимовим табором гуманних розбійників-веритаріїв. Щоб зробити жалюгідні рештки осель та повіток хоч сяк-так придатними для людей і коней, вони вкрили їх гіллям, а зівущі діри дверей та вікон позатикали чим могли. Для безпеки відвели гірський потік, що лився в недалеку ущелину, в інше річище — гак, щоб він водоспадом перетинав в’їзну дорогу до села, а виїзд завалили камінням, тож до того кубла гуманних розбійників по сухому не пробралась би й миша. Жінки, тобто дружини чи коханки веритаріїв, нарікали на цю осторогу, бо коли вони їздили до містечка купувати хліб, горох та інший харч, то мусили накривати свого візка полотниною, а норовистого віслюка часом ніякою силою не могли змусити, щоб він пройшов попід водяним склепінням. Але ця прикрість була нічого не варта супроти великої безпеки, яку давала їм та дивовижна водяна брама.

Із латаних своїх кубел вилазили чоловіки й жінки, щоб привітати воїнів, які повернулися з набігу. Чоловіки вихоплювали зброю й салютували їм, а жінки махали хустками. Все це вони робили нечутно, мов глухонімі, й урочисто, ніби на релігійному обряді чи військовому параді. Така дисципліна впала в око Франті ще в Гернсбаху, коли веритарії, що грабували побитих шведів, на перше слово підкорились Петрові й рушили назад.

Колишнє село мало форму довгастого чотирикутника, по одній з довгих сторін обмеженого стрімкою скелястою стіною, що сягала до неба, а по другій — урвистою глибоченною ущелиною, на дні якої текла невидна в темряві безглуздо весела річка, живлена численними потічками, й згаданим уже водоспадом. На колишньому сільському майдані загін під’їхав до великого багаття, поблизу якого стирчала вкопана в землю тичка, оздоблена стрічками. На тичці висіла мертва гадюка зі зціпленими на власному хвості зубами, так що її задубіле тіло утворювало кільце. Недалеко стояла тринога з підвішеним до неї казаном, повним червоної, схожої на кров рідини; Франта приголомшено побачив, як вершники, проїздячи повз той казан, кидають у нього все, що взяли у мертвих шведів: гроші, стягнені з пальців персні тощо. Червона рідина булькала й бризкала від того, ніби кипіла.

А поки вони так дисципліновано робили це, до них підійшов молодий, невисокий, худорлявий чоловік із великими темними очима, що від темних тіней під ними здавалися ще більшими. Хоч він мав на собі виношену вояцьку одіж, але чимось дуже нагадував ченця. Він уклонився Петрові та його товаришам і заговорив гучною, виразною, як у людини освіченої, німецькою мовою:

— Хоробрі оборонці Правди, найвідважніші члени громади веритаріїв, вітаємо вас!

І всі жителі зруйнованого села підхопили:

— Вітаємо вас!

— Ми чекали вашого повернення в тривозі, — провадив миршавенький молодик, — тим тяжчій, що для нас, прихильників ідеї веритарства й шанувальників пам’яті пана Йоганна Кукана фон Кукана, не існує пустої розради, яку інші знаходять у молитві, зверненій до бога: адже ми знаємо, що бога нема.

— Бога нема, — підхопили веритарії: й ті, що лишались удома, й ті, що приїхали з Петром.

— А тому, — провадив проповідник, — ми звертаємось тільки до Природи сущої, всім відкритої, творящої, але не створеної, яку сприймаємо чуттями й осягаємо розумом.

— Осягаємо розумом, — підхопили веритарії.

Франта спочатку гадав, що це якась безглузда пародія на релігійний обряд, яку веритарії влаштували для сміху, але побачив на їхніх здичавілих обличчях, осяяних полум’ям багаття, вираз бездумного екстазу, який з’являється на личках гарненьких дівчаток під час першого причастя і який напевне походив не від того Розуму, що йому поклонялись веритарії.

— Природа сувора, а тому необхідно, щоб і людина була сувора до себе й до інших, — волав проповідник, і веритарії вже розкривали роти, щоб хором повторити останні слова, але Петр зупинив їх уривчастим вигуком:

— Годі!

І враз усе втихло. Веритарії дивились на Петра жалібно, як діти, брутально розбуджені з солодкого сну.

А Петр провадив:

— Спішитись! Відвести коней і добре їх повитирати! — Тоді сам сплигнув з коня й підступив до проповідника, чиє обличчя поблідло чи зі страху, чи з люті. — Я дуже невдоволений, Медарде. Ніж мудрувати про той розум та маніритись, мов баби на богоміллі, краще б користалися своїм розумом. Хай би як ми себе називали, чи веритаріями, чи братством месників, однаково: ми вигнанці, втікачі, ми ховаємося в лісах, і забувати про цю незаперечну дійсність та розпалювати посеред табору таке величезне вогнище, аж здалеку видається, ніби ліс горить, — це інакше як глупотою не назвеш.

Франта подумав, що в Петра з біса гострий зір, коли він побачив те вогнище здалеку й коли воно нагадало йому лісову пожежу, бо сам він, Франта, хоча й не сліпий, помітив вогонь уже зовсім близько від табору, коли минули водоспад. Та й не дивно, бо табір був добре схований в улоговині. Але молодий базіка, що звався Медард, був гидкий Франті. А Медардові Петрова нагінка, видно, не була байдужа, бо він зіщулився й скривився, ніби ковтнув павука.

— Як оборонець правди, — сказав він, — признаюся тобі, Вчителю: це вогнище розпалено з мого наказу, бо я передчував, що ви повернетесь саме цього вечора, і хотів, щоб вам легше було знайти дорогу в темряві. І передчуття моє, бач, справдилося.

— Передчуття справдилося, — радісно підхопили веритарії.

Петр мотнув головою й сикнув крізь зціплені зуби, немов йому щось несподівано заболіло. Хоча про вогнище було сказано багато, проте ніхто й не подумав його пригасити. Але це, мабуть, тому, що воно й само вже пригасало.

— Я радий, Учителю, що ви повертаєтеся здорові й у повному числі, — провадив Медард, — але бачу серед вас незнайомого