Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

примовкли. Погойдувався вагон на стиках рейок. Пропливали телеграфні стовпи за вікном, позначаючи поїздові пройдений шлях.

—А тепер куди ми пливемо? — озвалася Палажка. — Що нас добре чекає там?

—Та щось уже чекає. Ти тільки гурту тримайся, Палазю. Гуртом воно й у пеклі легше кричати, — сказала Килина.

Василь таки не втримався, пішов заглянути за перегородку й зразу ж побачив їх, двох солдатів із Степанців — білявого кремезного Павла і смаглявого Сергія. Правда, вони були тепер не в солдатському, а в сірих портненьких піджачках, з відрощеними парубоцькими чупринами, у Сергія вона була вихраста, чорна, і він з нею зробився ще вродливішим. Василь зупинився проти їхніх лавок.

—Що, земляк, дивишся? Пізнаєш? — спитав Сергій, байдуже ковзнувши по Василеві поглядом синіх очей.

—Може й пізнаю, — сказав багатозначно Василь. На нього вже звернув увагу й Павло. — А ви не пізнаєте, Павле?

—Ти бачиш, він і на ім’я тебе назива? — здивувався Сергій.

Павло стенув плечима. Василь почув, як за перегородкою загомоніли дівчата, видно, про нього. Хтось засміявся. На мить він засумнівався. Може, це не ті солдати?.. Так ні ж, ось цей, смаглявий скинув бровами. Як той, Сергій.

—А ви… Сергій? — спитав Василь.

—Ну, Сергій. Що з того? — насторожено відмовив смаглявий.

—Так от, — пожвавішав Василь. — Пам'ятаєте Шепетівку… Як ви з Німеччини їхали і двох хлопців підібрали? З Калашників?

—Стривай, стривай… — посміхнувся Павло. — Ти — Іван? Старший?

— Не вгадали, Павле. Я — молодший — Василь.

Павло зміряв його очима.

—Не може бути. Височенький, баском говориш. Ти ж Іван?.. Той, менший, зовсім ще пацан був.

—Так то ж коли було? Два роки минуло. Я підріс. А Йвана забрали на шахти.

Павло звівся з лавки, проштовхавшись серед сусідів, що сиділи скраю, відійшов, потиснув руку.

—Ну, здоров був, Василю, який уже виріс. Ти згадав, Сергію, тих пацанів? — звернувся він до свого товариша.

—Тих, що Пешєньков хотів ізсадити на першій же станції?

«Сам ти не кращий за Пєшенькова, хоч і земляк», — подумав Василь.

—Куди ж ти тепер мандруєш? Чого тобі дома не сидиться? — спитав Павло.

—Усе того ж. Їсти нічого. На Херсонщину їду. Кажуть, там по колгоспах щедро хліба видають на трудодень.

—Сергію! Чуєш, наш попутник.

—А ви теж туди?..

—Ти думав, один ти такий розумний у ваших Калашниках?

—Чого ж. Зі мною ще й дівчата наші їдуть.

—Йой! — виїукнув Сергій. — Дівчата? Ану веди нас до них.

—Ходімте. Мені не жалко.

Через якісь чверть години всі вже були перезнайомлені. Хлопці сиділи коло дівчат, грали в дурня й розмовляли. Валентина так і приросла очима до Сергія, вслухалася в кожне його слово, відповідала широкою усмішкою на кожен ледь уловимий усміх, порух смоляних брів. Павло заговорював зуби Палажечці, вони й грали в парі проти Сергія та Килини. Три на три не вийшло, бо Василь не любив цієї гри й тому сказав, що не вміє, а чужого до своєї компанії вони не схотіли кликати.

—Так куди саме ви їдете? — питав Павло.

—У Херсон, а там напитуватимемо щось, — сказала Килина.

—Йой! Як каже Ярослава, — придурюючись, вигукнув Сергій. — Чого це вам забиватись аж у той Херсон та ще й невідомо, що ви знайдете наосліп? — сказав Сергій.

— А що ж нам робитоньки? Ми взяли квитки до Херсона, — сказала Килина.

—Уставайте з нами в Пелюхівці. А гам палицею кинути вже й до нашої Хрещенівки. Роботи — море. Треба і доярок, і телятниць, і свинарок, і фуражирів, — розповідав Сергій.

— Фуражирів?! — вигукнув Василь.

—І фуражирів, — повторив Павло. — Мені напарник потрібен.

— Беріть мене. Я справлюсь!

—Подивимось.

—Васильку! — видивилася на нього Килина. — Ти вже відколюєшся від нас?

—А хіба ми не з хлопцями?

—Ми ще нічого не вирішили, — сказала Валентина, — і ти не стрибай поперед батька в пекло. Мало що ці хлопці можуть наобіцяти нам.

—От дає блондинка, — посміхнувся Сергій. — Ми вже рік проробили, по півтори тонни хліба нам відсипали. Платять по три кілограми і по три карбованці грошима. Що вам ще треба?

—Хочемо по три з половиною кілограми, — сказала Килина.

—Ну, в тебе, дорога, й апетити. А скільки у ваших пухкеньких Калашниках нараховують? Забула? — спитав Сергій. Помовчали.

—Думайте, дівчата, — порушив мовчанку Павло. — Кращого не найдете. Хіба ж ми не шукали? Об’їхали в двох районах добрий десяток сіл. І скрізь три, а то й два з половиною кілограми дають. Отож, кращої платні не найдете та ще й хтозна як удасться влаштуватися, бо народу вже понаїжджало і з наших країв, і з Полісся, і з Полтавщини, і з Поділля, а особливо із Западної стільки, що нашого брата заробітчанина більше, ніж місцевих. Отож і на квартиру стати не так просто, а тут приїдете, можна сказати, на готове. Зразу ж ведемо вас до голови колгоспу як наших земляків. Для дівчат гуртожиток є, схочете, там кагалом живіть. Василеві квартиру підшукаємо. Поруч, усього за п’ять кілометрів станція і райцентр. А то загонитесь у якусь степову глушину кілометрів на сто, і ні виїхати звідти, ні вилетіти.

—А з харчуванням як? — спитала Килина.

—У коморі всього можна виписати. І олію, і хліб, і сало, і молоко. Навіть мед. І все це дешево.

—Ну що, дівчата? — спитала Палажка. — Устаємо в цій, як її? Петлю…