Олександр Медведєв - Танці утрьох

одягнув штани. Жодні штани не пасували Кононову, як ці. Потому настала черга піджака.

Кононову не так уже й часто доводилося одягати якісні дорогі речі. Це не означає, що він був злидарем. Ні. Але весь його гардероб складався з речей середньої якості. Піджак вразив Кононова своєю ефектністю. Але він згадав, що забув одягти жилет.

Довелося знімати піджак і одягати речі в правильному порядку. Коли все було зроблено належним чином, Кононов критично оглянув себе в дзеркалі. Відтіля на нього дивився успішний молодий чоловік атлетичної тілобудови. Щоправда, сорочка не пасувала до нового одягу. Та й зачіску треба було змінити.

— Можеш повертатися, Юро! — Кононов не приховував свого вдоволення.

— Ну як?

— Я просто вражений…

— Але це ще не все.

Юра підійшов до коробки і витяг звідти стильні літні брюки, футболку, неймовірно гарну шовкову сорочку, фірмові джинси «Леві-Стросс», легкі тенісні пантофлі білого кольору і «козачки» на височенному каблуці.

— Це все мені? — здійняв брови Кононов.

— Ми ж домовлялися… Я дотримуюсь своїх обіцянок. Чого дивишся як баран на нові ворота? Міряй! Міряй!

Кононова не потрібно було довго просити.

За кілька секунд він одягнув туфлі на високому каблуці і модні джинси.

— Чогось не вистачає, — мовив Юра, уважно оглядаючи Кононова. — A-а, зрозумів!

Юра пов’язав на шию Кононова шовкову хустку. Кононов ніколи в житті не вдягав нашийної хустки. І не одягнув би, якби не… Якби не Наталя. «Якщо в нас навіть нічого не вийде, принаймні ніхто ніколи не дорікатиме мені, що я маю вигляд залізного Фелікса», — подумав Кононов.

Потому він поміряв легку бузкову сорочку і лляні штани.

— Добре, дуже добре, — розчулено мовив Юра.

У його словах звучала професійна гордість, естетичне задоволення художника, що споглядав красивого чоловіка, радість від усвідомлення того, що зробив приємне. Причім, абсолютно безкорисливо.

— Скажи, Юро, скільки я тобі винен? — Кононов поставив дуже делікатне запитання.

— Як це? — здивувався Саєнко. — Ми ж учора домовилися про все… Ти винен мені двісті…

— Ні, Юро. Так не годиться. Ми домовлялися вчора, але я й гадки не мав, що речей буде так багато… Це нечесно!

Кононов мав загострене почуття справедливості. Він прекрасно розумів, що двісті доларів — це замала сума для такої кількості речей.

— Ні на копійку більше я з тебе не візьму. Так і знай. Повір, Володю, я уклався в цю суму.

— Хіба таке можливо?

— Цілком, — не поступався Юра.

— Я не вірю! — обурився Кононов. — Не вірю, що таку купу стильного шмаття можна придбати навіть за чотириста. Чому ти маєш доплачувати різницю зі своєї кишені.

— Ти говориш дурниці! — обурився Юра. — Зараз я тобі все поясню.

— Зроби милість.

Кононов акуратно сів — щоб не пом’яти штани.

— Більшість багатих людей купують речі в дорогих бутиках. Таких, як «Пасаж», «Шантеклер» і «Вог». Платять повну ціну — ту, що вказана на ціннику. Але ніхто не знає, що все ганчір’я, яке там продається як імпортне і найстильніше, шиє наша фірма. Ти не думай нічого поганого, все робиться легально. У нас підписано контракти з відповідними західними фірмами, ми ліпимо їхні ярлики, маючи повне юридичне право. Розумієш?

— Чесно кажучи, ні.

— Тоді поясню більш докладно. Учора ввечері я відвідав перший поверх, вибрав усі ці речі, які поступили з нашого фірмового ательє, але ще не були упаковані. Домовився з начальницею, що куплю їх по собівартості, а вона спише цей мотлох як такий, що «не відповідає критеріям відбору». Потому я прийшов додому і власноруч пообрізав усі ниточки, відпарив усі шви, відпрасував усі краї. Відтак відвідав «Шантеклер». Купив там у знайомої комірниці за три чверті ціни дві пари взуття, цей ремінь і нашийну хустку. Після цього відвідав сауну, пообідав і прийшов на роботу. Таким чином, з урахуванням сауни, я витратив рівно двісті доларів.

— Переконливо, Юро, але ж твоя робота залишилася неоплаченою! Це нечесно!

Юра усміхнувся. М’яко і чарівно, як завжди.

— Але ж велика частка твоєї роботи теж іноді зовсім не оплачується. Чи не так?

Кононов згадав нічну перестрілку, розмови з Гретинським, казки Шемета, Оленчині сльози…

— Ти маєш слушність. Але це не означає, що з цієї причини я маю використовувати інших.

— Ти мене не зрозумів, Володю. Мені просто захотілося тобі допомогти. А раптом я коли-небудь потраплю в безвихідну ситуацію і мені потрібна буде твоя допомога? Ти ж не відмовиш мені?

— Звичайно, ні, — сказав Кононов.

— Тоді по руках.

— Домовилися.

Кононов акуратно зняв штани.

— Що ти робиш? — поцікавився Юра, спостерігаючи за тим, як Кононов охайненько складає речі в коробку. — Збираєшся на виставку їх віднести? Речі потрібні для того, щоб їх носити. Повсякденно, а не лише на свято.

Кононов на хвилину задумався.

— Ти кажеш розумні речі.

Кононов із задоволенням склав свої поношені джинси, стоптані туфлі і запрану сорочку у пакет. Натомість вийняв з