Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

А він обережно дістав зі шкіряної валізи пакунок, у якому виявився фоліант у старезній грубій шкіряній палітурці, тонкі білі рукавички і якийсь довгий срібний інструмент, що нагадав мені скальпель або ж маленький кинджал.

— Для перегортання сторінок, — пояснив він. — Не забувай, ця книга за віком старша за нас із тобою і наших батьків, разом узятих!

Я підійшла до столу і, затамувавши подих, нахилилася над фоліантом, натягнула рукавички, обережно підняла тим срібним інструментом палітурку. Під нею виявився пожовклий пергамент і чудернацькі закарлюки, виведені незнайомою рукою майже сім століть тому.

— Я залишу тебе на кілька хвилин, Едіто, — усміхнувся він, присуваючи до мене кухлик чаю. — Піду, вкрию нашу автівку тентом. А ти насолоджуйся. Коли я повернуся, перекладу тобі все, що забажаєш.

Він зник за дверима, а вони м’яко стукнули об одвірок, ніби пастка, що зачинилася. Я уважно придивилася до тексту, намагаючись відігнати похмурі думки та спробувати перекласти бодай кілька знайомих слів. Дарма, бо не знала старофранцузької мови, якою писав автор. Юрій не збрехав: у моїх руках справді був ключ до таємничої Чаші Омбре. А це означає те, що Люк великодушно надав мені трохи часу для вибору, аби я остаточно вирішила, на чию сторону маю пристати: його чи Князевича. Від цього мені стало моторошно. Я підсунула ближче стілець і невидющими очима втупилася в рукопис.

Повернувся Люк.

— Князевич наказав мені викрасти цей фоліант у тебе, — мовила стиха, заплющивши очі від хвилювання. — Інакше погрожував проблемами моїй родині, зрештою, мені... Розумієш? Поки я ховатимусь тут...

Теплі Люкові долоні опустилися мені на плечі.

— Не турбуйся. Твої рідні зараз у безпеці, повір мені. Я все зробив для того, аби їм нічого не загрожувало. Моя робота була гарна тим, що залишилося багато дружніх зв’язків у дипслужбі. Їх охороняють не гірше за пана Макрона. Дуже непомітно і дуже пильно, — додав він із посмішкою.

Я підвела голову.

— Чому ти одразу не сказав мені про це?

— Бо хотів дізнатися, чи можу довіряти тобі повністю. Ти з першого дня була, як мені здалося, щирою зі мною. Але після візиту Князевича щось могло змінитися, Едіто.

Люк неквапно відкрив переді мною свій нетбук. Знайшов потрібний файл.

— Ось переклад рукопису Георга де Гастона, — сказав він, — зроблений найкращим знавцем старофранцузької, моїм батьком. Правда, переклад зроблено сучасною французькою, але мої перекладацькі здібності цілковито до твоїх послуг.

— Якщо дозволиш, я перегляну поки оригінал, — попросила я.

Зрештою, стягнула рукавичку і легенько провела пальцями по палітурці фоліанту. Подумати тільки! XIV століття! Його торкалася рука людини, яка стала для нас майже легендою...

Люк сів навпроти, відсунув книгу вбік і накрив мої руки своїми.

— Послухай мене, Едіто. Я повторюся, але скажу це ще раз: ми маємо довіряти одне одному. Я розповів тобі про себе стільки, що й на співбесіді у ДСТ не розповідав! — м’яко промовив він. — Ось уже тричі протягом останніх трьох років цю книгу намагаються викрасти з мого паризького будинку. Спочатку діяли професіонали, але підіслати тебе, молоду жінку, у якої все написано на обличчі... Це на Юрія Князевича не схоже.

— То ти знайомий із ним?

— Знайомий. Колись ми були... щось типу колегами по роботі на службі сусідніх держав. Я познайомився з ним під час однієї операції. Це не важливо! — відмахнувся він.

— Чому ж це? Для мене все важливо. Я знаю, що Князевич не такий простий, яким видається, знаю, що у його товаристві тоді, під час першого візиту до Кам’янця, були відставні офіцери-ефесбешники. Але ж ти так само, як і він, наскільки я розумію, колишній офіцер контррозвідки. Ти працював на французькі спецслужби. Чим ти кращий за нього? Зрештою, навіть якщо та триклята Чаша замурована десь у склепіннях Кам’янецького замку, вона належить народу України, представляючи історичну цінність. Є закон...

— Вона нікому не належить, Едіто, — проказав Люк без тіні роздратування. — Вона нікому не належить. Чаша Омбре — це річ, яку можна використати тільки в один спосіб: бажаючи світового панування. Як ти гадаєш, до кого потрапить у руки ця реліквія, якщо нею заволодіє Князевич?

Люк зітхнув і відхилився назад, не випускаючи мої руки зі своїх.

— Але я не на службі у французьких політиків, Едіто. Я належу до давнього товариства, яке присвятило себе тому, аби охороняти таємниці ордену тамплієрів і віднайти Чашу Омбре, аби ніхто і ніколи не міг скористатися нею.

— Ви мало нагадуєте наївного ідеаліста, пане графе! — відповіла я. — Хто ж у такому разі скористається Чашею? Адже нею має хтось скористатися! Напевно, ложа Лицарів Лангедоку? Тобто управління світовим порядком перейде до французьких масонів? Не вірю, що твої колеги по ложі настільки кришталево чесні, що ніхто не спокуситься хоч спробувати провести той обряд з Чашею!

— Дурниці... — зітхнув Люк. — Кажу тобі! Ні, обіцяю! Ніхто нею не скористається! І найперше тому, що ми знищимо її самі. Разом із тобою.

— Її не можна знищити. За легендою, у ній знаходиться насіння плоду Дерева Пізнання добра і зла. Вогонь лише вивільнить його силу.

— Знайдемо інший спосіб.

— Який же? — поцікавилася я.

— А тебе цікавить, що пише Георг