Редьярд Джозеф Кіплінг - Кім

мить, хоч і страждав тяжко тілом, але душею здіймався до неба на радощах. На милю нижче по схилу, край соснового лісу двоє чоловіків, одного з яких час від часу сильно нудило, навперебій звинувачували одне одного і лаяли останніми словами бабу, який прикидався збожеволілим від жаху. Вони вимагали від нього план дій. Він пояснив, що їм пощастило залишитися живими; що їхні носії, якщо тільки не переслідують господарів, то неминуче порозбігалися; що раджа, його пан, за дев’яносто миль звідси і не лише не дасть їм грошей і провідників до Сімли, але напевне посадить у в’язницю, як почує, що вони побили жерця. Він детально роз’яснював їм про цей гріх і його наслідки, аж доки слухачі не зажадали змінити тему. Єдина їхня надія на порятунок, говорив він, полягає у тому, щоб непомітно прослизати від села до села, аж поки не дістануться до цивілізації, і в сотий раз обливаючись слізьми він питав у високих зірок, навіщо сагиби «побили святого чоловіка».

Десять кроків віддаляли Гарі від шурхітливої пітьми, де ніхто б його не дістав, а прихисток і їжу він би знайшов у найближчому селі, де легкі на розмову лікарі трапляються рідко. Але він радше терпів холод, біль у животі, і принагідні копняки у товаристві своїх вельможних винаймачів. І сумно сопів, скублившись під стовбуром дерева.

— А ви подумали, — палко запитав уцілілий чоловік, — яке з нас буде видовище, поки ми будемо мандрувати по горах серед отаких аборигенів?

Гарі-бабу мало про що інше думав упродовж кількох попередніх годин, але це зауваження стосувалося не його.

— Куди нам мандрувати! Я ледь іду! — простогнав той, що став жертвою Кіма.

— Може, той святий чоловік по доброті свого серця змилується, сар, інакше…

— Я собі пообіцяв, що залюбки розряджу револьвер у спину тому молодому бонзі[183] при нашій наступній зустрічі, — не по-християнськи пролунало у відповідь.

— Револьвери! Помста! Бонзам! — Гарі дужче припав до землі. Знову починалася війна. — А ви не подумали про наші втрати? Речі! Речі! — мовець аж пританцьовував по траві. — Усе, що ми везли! Усе, що здобули! Наша здобич! Вісім місяців роботи! Ви знаєте, що це значить? «Ми єдині, хто може дати раду зі східними людьми!» О, добре ж ви втнули.

Вони сперечалися різними мовами, а Гарі посміювався. Кім був із кілтами, а в кілтах лежали вісім місяців добрячої дипломатії. Не було жодної змоги сконтактувати з хлопцем, але на нього можна покластися. Щодо решти справи, то Гарі збирався так облаштувати цю гірську подорож, щоб Гілас, і Банар, і всі мешканці на чотириста миль гірського шляху переказували казки на ціле покоління. Людей, що не можуть впоратися зі своїми носіями, не надто шанують у горах, а горяни мають вельми дошкульне почуття гумору.

«Навіть якби я це все сам влаштував, — думав Гарі, — то би краще не вийшло, і, Юпітером присягаюся, думаю про все тепер — так це ж я влаштував. І як швидко я впорався! Я це придумав, якраз коли по схилу біг! Їхня вихватка була випадковою, але лиш-ше я міг спрацювати з цим — ах! — поза тим, це таки варто було зробити. Лиш подумати, яке моральне враження це справило на цих неосвічених людей! Жодних угод, жодних паперів, жодних письмових документів — і я вже перекладаю для них. Як ми з полковником посміємося! Хотів би я мати і їхні папери теж, але неможливо перебувати у двох точках простору водночас. Ц-це аксіоматично».

Розділ 14

«Брат мій, — нам Кабір казав, —

Міді молиться й камінню.

Та в його молитві взнав

Вічний трен свого моління.

Бог був обраний не ним,

Всі ж молитви — об однім.»

(Молитва)[184]

Коли зійшов місяць, обережні носії вирушили в дорогу. Лама посвіжів після сну та спирту, і йому було досить лише спиратися на Кімове плече, щоб мовчки іти далі сягнистими кроками. Приблизно годину вони йшли по присипаній глиною траві, а потім звернули за виступ вікопомної скелі і піднялися в нові місця, звідки долину Чіні не було й видно. Величезне віялоподібне пасовище сягало аж до самісіньких снігів. Біля його підніжжя був рівний майданчик, може, з півакра завбільшки, на якому стояли кілька земляних і дерев’яних хижок. Позаду них — за горянським звичаєм, хатки стояли на самісінькому краю — земля обривалася у прірву на дві тисячі футів углиб, то був Шемлезький смітник, дна якого ніколи не торкалася людська нога.

Чоловіки і не думали ділити здобич, поки не побачили, що Лама має ліжко у найкращій тутешній кімнаті, а Кім, за мусульманським звичаєм, обмиває йому ноги.

— Ми передамо вам їжу, — сказав чоловік з Ао-Чанга, — і кілту з червоним верхом. Так чи інакше, до світанку тут не має залишитися жодного свідка. А якщо якісь речі з кілти вам не знадобляться… глянь отуди!

Він показав у вікно — там відкривався простір, залитий місячним сяєвом, що відбивалося від снігу — і викинув туди порожню пляшку з-під віскі.

— Не варто дослухатися до звуку падіння. Там кінець світу, — сказав він і вийшов. Лама визирнув в інше вікно, тримаючись за підвіконня, і його очі спалахнули двома жовтими опалами. З гігантської безодні, відкритої перед ним, тягнулися до місячного світла білі зубці. Решта було схоже на міжзоряну пітьму.

— Оце, — повільно мовив він, — точнісінько, як мої Гори. — Отут має жити людина — понад усім світом, відокремлена від насолод, обмірковуючи великі питання.

— Ага, якщо має челу, щоб готував йому чай, підкладав згорнену ковдру під голову і відганяв корів із телятами.

Димна лампа глипала у ніші, але місячне сяйво перемагало її; напівзігнутий над чашками і торбою з їжею, Кім рухався у змішаному світлі, немов високий привид.

— Ая! Але ж досі, хоча кров моя вгамувалася, у голові ще гуде і стукає, а на потилиці наче зашморг затягнули.

— Це не дивно. Удар був сильний. Хай тому, хто це зробив….

— Але без моїх пристрастей лиха б не сталося.

— Якого лиха? Ти врятував сагибів від смерті, на яку вони сто разів заслужили.

— Ти не досить добре затямив цей урок, чело, — Лама вмостився відпочивати на згорнутій ковдрі, поки Кім заходився коло звичних вечірніх справ. — Удар був лише тінню іншої тіні. Зло саме по собі — як швидко втомлюються мої ноги цими днями! — зустрілося зі злом у мені, з гнівом, люттю і бажанням поквитатися зі злом. Це ввійшло у мою кров, розбурхало мені шлунок й оглушило мої вуха… — Лама узяв