Жюль Верн - Діти капітана Гранта

готовий до будь-яких несподіванок, залишив Сеймур. За півгодини він знову опинився в евкаліптовому лісі, що простягся далеко на схід. Гленарван висловив думку, що ліпше було б їхати відкритим полем, де важче організувати напад, ніж у густому лісі. Та вибору не було, і їм довелося день їхати серед величезних одноманітних евкаліптів. Увечері мандрівники пересікли 146 меридіан і отаборилися на межі округу Муррей.

Розділ XVI. Майор запевняє, що це мавпи!

5 січня експедиція досягла просторих земель Муррейського округу. Поки що недосліджений і відлюдний край розкинувся аж до Австралійських Альп. Цивілізація ще не дійшла сюди, тож і не встигла покраяти ці землі на графства з чіткими кордонами. Це була найглухіша частина провінції. З часом тутешні ліси зникнуть від сокири дроворуба, а прерії виїдатиме худоба поселенців-скватерів. Та нині ця земля зберегла первісний вигляд. Справжнісінька пустеля.

На англійських мапах територію позначено просто й відверто: «Reserve for the blacks» – «Резервація для чорношкірих». Колоністи силоміць відтіснили тубільців на ці землі. Тут, на безмежних рівнинах і в лісових нетрях, корінним мешканцям відвели землю, де австралійські аборигени вимирають. Кожен колоніст, скватер, емігрант чи торговець лісом міг вільно зайти на територію заповідника, але жодний чорний не мав права вийти звідсіль.

Мандрівники активно обговорювали питання долі тубільців. Усі одностайно зійшлись на думці, що Британія прирекла ці племена на цілковите знищення. Колоністи сприйняли чорношкірих за диких звірів. Вони полювали на тубільців із рушницями в руках і виправдовувалися, що вбивство цих неборак не злочин, бо австралійці перебувають поза законом. Аби позбутися тубільців на озері Гунтер, в одній із Сіднейських газет пропонували швидкий спосіб – масове отруєння.

Жорстокість англійців не знала меж. Вони поводилися в Австралії так само, як і в Індії, де винищили 5 мільйонів індійців, або в Капській області, де від мільйона готтентотів лишилось тільки 100 тисяч. Щоправда, деякі губернатори видавали укази проти кровожерних колоністів, за якими білого, котрий скалічив тубільця, карали нагайками. Та марно! Загарбники винищували племена. На острові Ван-Дімен на початку століття було 5 тисяч населення, а в 1863 році – сім чоловік.

– Півстоліття тому, – додав Паганель, – дорогою нам повсякчас траплялися б австралійські племена, а що ми маємо сьогодні? Ми не бачили ще жодного тубільця! Через сотню років в Австралії остаточно зникне місцеве населення.

А й справді, тут не було жодних ознак поселень. Рівнини змінювали ліси, місцевість ставала дедалі глухішою. Здавалося, тут не ступала досі нога людини й навіть тварини, аж раптом Роберт вигукнув:

– Мавпа! Он мавпа!

І він вказав на якусь чорну істоту, що перестрибувала з гілки на гілку з дивовижною спритністю.

Фургон зупинився, щоб мандрівники могли поспостерігати за дивною твариною. Спершу вона зникла в листі евкаліптів, та незабаром істота спустилася долі, підбігла до величезного дерева й схопилась довгими лаписьками за його гладенький стовбур. Годі собі уявити видертись нагору по цьому рівному дереву, яке навіть не можна було обхопити руками. Та істота, зграбно орудуючи чимось подібним до маленької сокирки, поробила на стовбурі зарубинки, видерлась по них на самісінький вершечок і щезла в густому листі.

– Що то за мавпа така дивна? – вигукнув майор.

– Ця мавпа – чистокровний австралієць, – мовив Паганель.

Не встигли його супутники щиро подивуватись побаченому, як поблизу почулося різке «коо-е! коо-е!». За сто кроків далі подорожні опинились у стоїщі тубільців.

Мандрівникам відкрилася сумна картина. З десяток куренів, гуніос, укритих шматками кори, були складені подібно до черепиці і захищали нещасних мешканців лише з одного боку. Ці знедолені істоти мали відразливий вигляд. Десь із тридцятеро чоловіків, жінок, дітей, одягнених у подерті на лахміття шкури кенгуру, узрівши фургон, спершу кинулись тікати, та щойно Айртон промовив до них місцевою говіркою, трохи заспокоїлись. Тубільці боязко повернулись, наче тварини, яким простягли шмат м’яса.

Ці дивні істоти були п’ять футів заввишки; шкіра в них була не чорна, а темна, наче закоптіла; руки довгі, волохаті, черево випнуте. Їхні тіла були татуйовані й порубцьовані надрізами, що вони їх роблять під час обрядів поховання на знак жалоби. Потворні обличчя навряд чи відповідали ідеалам європейської краси: величезний рот, плескатий, наче вдавлений ніс, випнута нижня щелепа, з якої стирчали гострі білі зуби.

– Роберт мав рацію, – сказав майор, – це справді мавпи – чистокровні, але мавпи.

– Невже ви, Мак-Наббсе, – здивувалась Гелена, – погоджуєтеся з переслідувачами цих бідолах, котрі вважають їх за диких тварин? Адже вони теж люди.

– Люди! – вигукнув Мак-Наббс. – Щонайкраще це середнє між людиною й орангутангом. Зміряйте їхній лицевий кут і переконаєтесь – він таки мавпячий.

Леді Гелена й Мері вийшли з фургона. Вони дали цим нещасним їжу, на яку ті накинулись із огидною пожадливістю.

Та особливо співчували мандрівниці жінкам-дикункам. Ніщо не може зрівнятися з долею австралійки. Природа-мачуха позбавила її і крихти привабливості. Після заміжжя австралійка стрімко старішає, бо на її плечі лягає непосильний тягар важких робіт. Під час переходів вона тягне на собі дітей у плетених із тростини кошиках, рибальське і мисливське знаряддя, запаси новозеландського льону, з якого вона плете сильця. Жінка добуває їжу для сім’ї: полює на ящірок, гадюк, часом видирається за ними аж на самісінький вершечок дерева; вона рубає дрова, щоб розпалити багаття, обдирає кору задля укриття куреня.

Тубільці оточили дивних прийшлих, тож тепер довелось пильнувати, щоб вони не поцупили всю провізію. Мова дикунів скидалась на крики тварин, та часом у голосі австралійців вчувались лагідні звуки. Раз у раз вони промовляли слово «нокі» й супроводили його такими промовистими жестами, що одразу ж стало зрозуміло – це слово означало «дай мені» і стосувалось усіх речей, що їх мали мандрівники. Олбінетові довелося попітніти, аби вберегти харчі від розкрадання. Ці нещасні голодні люди буквально поїдали фургон очима, вишкіряючи гострі зуби, котрі, імовірно, впиналися в людське тіло. Більшість австралійських племен у мирні часи не людожери, та навряд чи який дикун погребує м’ясом переможеного ворога.

Гленарван, на прохання леді Гелени, наказав уділити харчів тубільцям. Радість дикунів була такою бурхливою, що оживила б навіть кам’яне серце.

Олбінет, як справжній рицар, у першу чергу хотів нагодувати жінок, та нещасні навіть не наважились узяти й риски в рота раніше за своїх господарів. Ті ж накинулись на їжу, як звірі на здобич.

Сльози навернулись на очі Мері Грант, адже її батько, можливо, перебуває в полоні цих страшних дикунів. Вона уявила, як страждатиме людина, котра стане бранцем у їхніх руках. Джон Манглс, що з тривожною увагою спостерігав за