Ренделі Фрейкс - Термінатор

була теплою, але якоюсь… Іншою. І ця кров на куртці… Вона теж зовсім як справжня. Але щойно Джон здогадався про таку можливість, як у нього голова пішла обертом.

— Отакої!.. Отже, ти дійсно існуєш?! Тобто… Я хочу сказати… ну, загалом, ти всередині як машина, так? А ззовні живий?

Кіборг відповів, немов цитуючи якийсь технічний посібник:

— Я — кібернетичний організм. Жива тканина поверх металевого кістяка.

— Надзвичайно! Дай-но я себе вщипну… О’кей, виходить, ти тут не для того, щоб мене вбити… Це я, щоправда, і без тебе зрозумів. Але тоді навіщо ти з’явився?

— Я мушу тебе захищати.

— Справді?!

Цілковита маячня! Але свідомість Джона роздвоїлася. Він начебто й погодився з кіборгом і запитав:

— А хто тебе послав? «Якщо робот відповість правильно, то я чманію», — подумав хлопчик.

— Мене послав ти. Через тридцять п’ять років, у майбутньому, ти запрограмував мене так, щоб я був твоїм охоронцем, і відправив сюди.

Джон отетерів.

— Умерти можна!

Термінатор роззирнувся і вирішив, що вони надто довго стоять на одному місці.

— Нам краще поїхати, — сказав він.

Джон занадто стомився, щоб сперечатися, і мовчки сів на мотоцикл.

Покружлявши провулками, вони влилися до потоку машин. У сутінках Термінаторових ран майже не було помітно. Джон задер голову і злегка відхилився назад.

— А цей інший хлопець… Він теж термінатор? Як ти?

— Ні, він не такий, як я. Це Т-1000. Досконаліша модель. Полісплав, здатний до мімікрії.

— А що це таке?

— Рідкий метал.

— Колосально! — видихнув Джон.

— Ти — мішень, яку він має вразити. Т-1000 не заспокоїться, доки не виконає завдання. Його ніщо не зупинить.

Це звучало приголомшливо. І було дуже знайомим. Але Джон усе ще не міг припустити подібного. Вони повернули на бульвар Вентура; машин ставало дедалі більше, тому що до ресторанів, яких було чималенько в цьому районі, з’їжджалися парочки.

— Куди ми їдемо? — запитав Джон.

— Ми повинні негайно залишити місто. І триматися якнайдалі від поліції.

— А можна мені заскочити додому?

— У жодному разі. Т-1000 напевно влаштував там засідку.

— Ти певен?

Термінатор глянув на хлопчика крізь темні окуляри й відповів:

— Я б на його місці обов’язково влаштував.

Обличчя його при цьому зберігало повну незворушність. Джона раптом осяяло, і він вигукнув:

— Треба знайти телефон-автомат і зателефонувати!

Термінатор помітив за квартал від них телефонну будку і додав газу. Під’їхавши до неї, Джон зіскочив з мотоцикла і підбіг до автомата. Швидко вигріб з кишень пригорщу монет, але потрібної, як на зло, не виявилося.

— Чорт! — Джон повернувся до Термінатора. — Розумієш, Тод і Дженел, звичайно, неприємні, але я мушу їх попередити. У тебе немає двадцяти п’яти центів?

Термінатор підійшов до автомата і стукнув долонею по його корпусу. Звідтіля градом посипалися монети.

Термінатор простягнув Джонові двадцять п’ять центів.

— Дякую, — кивнув Джон і набрав номер.

* * *

Дженел Войт, що поралась на кухні, зняла слухавку й притисла її плечем до вуха. Руки в неї були зайняті — вона різала великим ножем овочі.

— Алло, — ласкаво протуркотіла Дженел.

— Дженел? Це я, — почулося зі слухавки.

Німецька вівчарка надворі, схоже, сказилася — надто вже несамовито вона на когось розгавкалась.

— Джоне? Де ти, любий? Уже пізно. Пора додому, сонечку! Я готую запіканку.

Джон майже не чув її голосу через собачий гавкіт. Але все одно відчув, що поводилася Дженел якось незвично. Прикривши рукою слухавку, він шепнув Термінаторові:

— Дуже підозріло. Вона ніколи так ласкаво не. розмовляє!

До кухні ввійшов заспаний Тод. Він дрімав у спальні, але собака його розбудив. Як завжди ігноруючи Дженел, Тод пройшов повз неї і відчинив холодильник.

— Чорт, де ж пиво? — буркнув він, розмовляючи сам із собою. У холодильнику стояв лише напівпорожній пакет молока.

Тод мляво зробив ковток і виглянув у двір. Собака бігав туди-сюди попід парканом і захлинався від гавкоту.

— Чого ти розходився, клятий? Замовкни!

Тод направився до виходу. Дженел повагом переклала слухавку в іншу руку. Її права рука раптом перетворилася на рідкий метал, що наступної миті затвердів і набув форму блискучого клинка. Тод здивовано витріщився на дружину. Він було зібрався посміхнутися, вирішивши, що це якийсь неймовірно химерний жарт, аж тут холодний металевий стрижень прохромив пакета, який Тод тримав у руці, й увіп’явся йому в горлянку, проткнувши чоловіка до самого хребта.

Джон знову прикрив слухавку долонею і сказав, повернувшись до Термінатора:

— Собака просто сказився. Мама говорила, що собаки відчувають термінаторів. Можливо, він уже там? Що мені тоді робити?

Термінатор узяв у Джона слухавку.

— Джоне! Джоне, ти тут? — лунав у ній голос Дженел.

Термінатор відповів Джоновим голосом:

— Тут я, тут. Усе гаразд.

Потім повернувся до Джона і запитав пошепки:

— Як звати собаку?

— Максом.

Термінатор кивнув і мовив у слухавку:

— Дженел, що з Вульфі? Я чую, як він гавкає. З ним щось сталося?

— Нічого з Вульфі не сталося, сонечку. Ти де?

Термінатор жбурнув слухавку на важіль. Джон посупився і подивився на нього.

Кіборг сказав, немов повідомив про погоду:

— Твої опікуни мертві. Ходімо звідси.

Він попростував до мотоцикла. Уражений Джон мовчки дивився йому вслід.

* * *

Дженел поклала слухавку. Її обличчя, як і раніше, було спокійним та байдужим, хоча вона дивилася на чоловіка, пришпиленого до кухонної шафки клинком, що виріс з її металевої руки. Тодові очі застигли й заскляніли. Дженел швидко витягла з його глотки клинок, і Тод, постоявши з секунду, впав у молочно-криваву калюжу. Клинок поступово змінив колір і форму та знову перетворився на людську руку. Потім Дженел, а вірніше, Т-1000, трансформувалася в поліціянта Остіна. У нього ще були тут деякі справи, що потребували часу. Але собака своїм гавкотом міг привернути увагу сторонніх.

Т-1000 наблизився до вівчарки. Собака позадкував і загавкав, тепер вже з переляку. Поліціянт відчинив хвіртку та ввійшов до собачої загорожі. Собака забився в темний куток і тремтів, не розуміючи, що за істота перед ним.

Зробивши стрімкий випад, на який вівчарка не встигла зреагувати, Т-1000 нахилився і, витягнувши вперед палець-клинок, недбало тицьнув собаці в шию. Розігнувшись, уважно оглянув заляпаний кров’ю нашийник. Збоку був напис «Макс». Зрозумівши, що його викрили, робот попрямував до будинку.

* * *

Стоянка була розташована посеред тихої вулички, біля бензоколонки. «Харлей» припаркували в затишному куточку, якнайдалі від жовтих вуличних ліхтарів. Термінатор сказав, що вони можуть зупинятися тільки для важливих справ, але не більше як на декілька хвилин. Кіборг стояв біля мотоцикла, байдуже дивлячись на Джона, що походжав перед ним туди й сюди.

— Давай затримаємося тут на хвилинку,