Еміль Золя - Щастя Ругонів

до краю все місто. Ругонове ім’я не сходило з вуст, викликаючи здивування в новому місті й вибухи похвал у старому кварталі. Думки про те, що в Пласані нема ні підпрефекта, ні мера, ні поштмейстера, ні митника, ні якої іншої влади спочатку приголомшила мешканців. Їм здавалося жахливим, що вони, як звикле, спокійно прокинулися і раптом опинились без усякої влади. Коли перший жах минув, вони кинулися, не тямлячи себе від радості, в обійми визволителів.

Кілька республіканців знизували плечима, але дрібні торгівці, небагаті рантьєри, всякого гатунку консерватори благословляли скромних героїв, що доконали свій подвиг у темряві. Коли ж узнали, що Ругон заарештував свого рідного брата, здивуванню не було й краю. Його порівнювали з Брутом. Таким чином те, чого П’єр так боявся, збільшидо його славу. В той час, коли острах ще не розвіявся, всі відчували вдячність. Ругона вважали одностайно за визволителя.

— Подумати тільки, — казали полохуни, — їх було лише сорок один чоловік!

Цифра «сорок один» остаточно вразила місто. І в Пласані постала легенда про сорок одного буржуа, що стерли на порох три тисячі повстанців. І лише кілька заздрісників з нового міста, адвокати без клієнтури або колишні військові, яким соромно було, що вони проспали таку ніч, висловлювали деякий сумнів. Могло бути й таке, зрештою, казали вони, що повстанці самі залишили місто. Бо ж не лишилося жодного сліду битви — ні трупів, ні крові. Напевне, цим визволителям не так уже й важко дісталась перемога.

— А дзеркало? Дзеркало? — повторювали фанатики. — Ви ж не, можете заперечувати, що дзеркало пана мера розбите. А коли не ймете віри, підіть і подивіться самі.

І справді, до самісінької ночі цілі юрби людей ні? усякими приводами заходили до кабінету мера; а втім Ругон навмисне залишив двері навстіж відчинені. Всі як укопані зупинялися перед дзеркалом, що куля в ньому пробила круглу дірку, оточену променястими розколинами, і бурмотіли одну й ту ж фразу:

— Оце нечиста сила! Ну й куля!

І вони йшли собі, цілком переконані.

Фелісіта, сидячи біля вікна, з насолодою дослухалася до всього цього гомону, цих хвальних пісень виявлення вдячності, що докочувалися до неї з усіх кінців міста. Весь Пласан заговорив про її чоловіка: вона почувала, що обидва квартали, там, унизу, тремтіли від збудження й обіцяли їй близький тріумф. Та й пригнічуватиме ж вона своєю пихою це місто, що так пізно впало до її ніг! Вона пригадала всі свої кривди, всі минулі прикрощі, і їй захотілося швидше навтішатися з перемоги.

Вона підвелася й повільно обійшла салон. Ось тут тільки що тяглося до них стільки рук. Вони перемогли; буржуазія була під їхніми ногами. Жовтий салон здавався ніби освячений цією перемогою. Калічені меблі, витертий оксамит, люстра, засиджена мухами, — весь цей мотлох обернувся в її очах у славетні останки на бойовищі. Вона, певно, менше хвилювалася б, аби озирала Аустерліцьку рівнину.

Вернувшись до вікна, вона помітила Арістіда, що блукав по площі Підпрефектури і наче щось розшукував. Вона подала йому знак піднятися. Він, здавалося, тільки на це й чекав.

— Та заходь же, — сказала йому мати на сходах, бо бачила, як він вагається. — Батька немає вдома.

Арістід мав засоромлений вигляд блудного сина. Вже чотири роки він не переступав порога цього салону. Рука в нього була ще перев’язана.

— Тобі все ще болить рука? — насмішкувато спитала його Фелісіта.

Він почервонів і ніяково відповів:

— О, вже проходить, я майже здоровий.

Він стояв посеред кімнати, не знаючи, що його казати далі. Фелісіта допомогла йому.

— Ти чув про подвиг батька? — запитала вона.

Він відповів, що по цілому місту тільки й мови, що про нього. Але тепер Арістід уже опанував себе і міг віддячити матері насмішкою на насмішку. І, поглядаючи їй в обличчя, додав:

— Я прийшов довідатися, чи не поранено часом батька.

— Будь ласка, не говори дурниць! — скрикнула Фелісіта з властивою їй різкістю. — Я на твоєму місці поводилася б зовсім просто. Визнай, що ти помилився, приєднавшись до своїх» старців-республіканців. Тепер ти, певно, з охотою кинув би їх і перейшов на наш бік, бо ми взяли гору. Що ж, наші двері для тебе відчинені.

Але Арістід запротестував. Республіка — велика ідея. Та й повстанці можуть ще перемогти.

— Будь певний! — роздратовано гукнула стара жінка. — Ти просто боїшся, що батько тебе погано прийме. Беру на себе полагодити справу… Ось слухай-бо мене: вертайся до своєї редакції і приготуй, на завтра добре число. Пиши на користь перевороту, а завтра ввечері, коли вже це число вийде, приході» сюди; тебе приймуть з розкритими обіймами.

І бачачи, що молодий чоловік стоїть замислений, вона притишила голос і палко додала:

— Зрозумій же ти, в цьому наше й твоє щастя, і в голову собі не покладай продовжувати свої дурниці. Ти й без того досить уже скомпрометував себе.

Молодий чоловік відповів жестом, жестом Цезаря, коли той переходив Рубікон. Тим самим він ухилився від усного зобов’язання. Він уже зібрався йти, коли мати додала, взявшись за вузол його пов’язки.

— І насамперед зніми цю ганчірку. Це, знаєш, робиться вже смішним.

Арістід не став їй перечити. Знявши хустку, він старанно зложив її і сховав у кишеню. Потім поцілував матір і сказав:

— До завтра.

Тим часом Ругон офіційно перейняв владу над мерією. Залишалося тільки вісім міських радників, решта знаходилася в руках повстанців разом із мером та двома його помічниками. Цих вісім добродіїв, що були одного гатунку з Грану, аж у піт кинуло від страху, коли П’єр з’ясував їм, в якому критичному становищі місто. Щоб зрозуміти розгубленість, що кинула їх в обійми Ругона, треба знати, з яких телепнів складено міські ради багатьох маленьких містечок. У Пласані мер мав у своєму розпорядженні неймовірних дурнів — німе знаряддя, що пасивно виконувало його волю. Отже, коли пана Гарсоне не стало більше в Пласані, муніципальний апарат мав вийти з ладу й дістатися тому, хто зуміє заволодіти його машинерією. А як під цей час і підпрефект залишив місто, то, природно, силою обставин Ругон зробився єдиним і абсолютним господарем міста: дивний збіг подій, що віддавали владу заплямованій людині, якій ще вчора ніхто в місті не позичив би й сотні франків.

П’єр почав з того, що оголосив про набрання чинності тимчасової комісії. Потім він узявся до реорганізації національної гвардії; йому пощастило зібрати триста чоловік. Їм роздано сто дев’ять рушниць, що залишилися в коморі. Таким чином, кількість людей, озброєних реакцією, досягла півтораста. Другу половину складали добровольці-буржуа і солдати Сікардо. Командир Рудьє зробив огляд