Джордж Мартін - Чвара королів

— У боях з велетнями?! — Оша казала, що за Стіною досі є велетні. «Колись, може, і я побачу хоч одного.»

— У боях з людьми. — Вона підперезалася мотузяним очкуром. — З чорними гайворонами, поміж інших. Одного собі навіть убила.

Сказавши це, жінка струснула волоссям. Від часу її появи у Зимосічі воно відросло і тепер висіло нижче вух. Та й уся вона трохи пом’якшала від того дня, коли спробувала пограбувати та вбити його у вовчій пущі.

— У кухні сьогодні теревенили про тебе та отих Фреїв.

— Хто? І що саме казали?

Оша кисло всміхнулася.

— Що коли з велетня кепкує шмаркач, а захищати його мусить каліка, то світ геть з’їхав з глузду.

— Ходор і не знав, що з нього кепкують, — заперечив Бран. — А битися він не вміє, бо ніколи нікого не бив.

Бран пригадав, що коли був малий, то якось пішов з матір’ю та септою Морданою на базар. Ходора взяли, щоб ніс кошики з купленим добром, але він відійшов геть і загубився. Знайшли його у провулку, де якісь хлопчаки тицяли у велетня палицями. «Ходор!» — кричав він, зіщулившись та затуляючись руками, але навіть пальця не підняв супроти своїх мучителів.

— Септон Чайл каже, що душа в нього сумирна.

— Еге ж, — кивнула Оша, — а руки такі, що як йому заманеться, то й людині голову відірвуть. Та навіть такому краще не обертатися спиною до того Вальдера. Ані йому, ані тобі. Той більший, якого кличуть Малим — здається мені, правильно його кличуть. На зріст великий, а на совість малий, ще й підлий до останньої кістки.

— Він не насмілиться скривдити мене. Базікати хай базікає, але Літа він боїться.

— То може, ще не такий тупий, яким здається. — Оша завжди стереглася лютововків. Того дня, коли її взяли в полон, Літо і Сірий Вітер пошматували трьох дичаків у криваве лахміття, не спитавши допомоги. — А може, ще гірший. Тоді напевне чекай біди.

Вона підв’язала волосся.

— Ти бачив нові вовчі сни?

— Ні. — Про сни він говорити не бажав.

— Принцові личить брехати вправніше! — засміялася Оша. — Та нехай, твої сни — то твій клопіт. А мій клопіт — на кухні. Краще піду, поки Гейдж не почав волати і вимахувати ополоником. З вашого дозволу, пане принце.

«Дарма вона згадала про вовчі сни» — думав Бран, поки Ходор ніс його сходами до опочивальні. Він боровся зі сном, скільки міг, але зрештою його зморило, як завжди. Цієї ночі йому наснився божегай, що дивився на нього темними й глибокими червоними очима, кликав до себе скривленим дерев’яним ротом; з блідих гілок злетів, плескаючи крилами, триокий гайворон, клюнув у обличчя і заверещав його ім’я голосом, гострішим за клинок.

Збудив його звук рогу. Бран перевернувся на бік, радіючи з того, що сон скінчився. Він почув іржання коней і хвацькі вигуки. Приїхали нові гості — ще й, здається, добряче напідпитку. Вхопившись за пруття, він перетяг себе з ліжка до лави коло вікна. На корогві маяв велетень у розірваних кайданах — значить, прибули Умбери з північно-східного краю за річкою Остань.

Наступного дня двоє з них з’явилися до прийому. То були дядьки Великоджона — галасливі, задерикуваті, хоча вже в літах, з бородами такими ж білими, як кожухи з ведмежих шкур, що їх вони мали на плечах. Колись гайворон видлубав Морзові око, бо сплутав з мертв’яком, і тепер Морз носив шматок драконоскла в порожній очниці. Стара Мамка розповідала, що Морз Умбер вхопив того гайворона у кулак і відкусив голову. І від того часу отримав прізвисько Ґавин Харч. А от за віщо Морзового кощавого брата Готера кликали Хвойдорізом — про те навіть Стара Мамка зберігала глухе мовчання.

Щойно усі всілися, як Морз попрохав дозволу одружитися з пані Роголіс.

— Усі знають напевне, що наш Великоджон — могутня десниця Молодого Вовка. Хто ж краще зуміє захистити землю вдовиці, ніж Умбер? І не абиякий Умбер, а я!

— Пані Донелла досі в жалобі, — відповів маестер Лювин.

— А я маю добрі ліки від її горя. У своїх волохатих штанях! — зареготав Морз.

Пан Родрік ґречно йому подякував і пообіцяв подати справу на розгляд самої пані та їхнього короля.

Що ж до Готера, то він хотів кораблів.

— З півночі прокрадаються дичаки, ще й більше, ніж я бачив за життя. Вони перетинають Тюленячу затоку в човниках і викидаються на наші береги. У Східній Варті замало гайворонів, щоб їх спинити, отож вони і юрмляться на нашій землі, наче тхори. Ми потребуємо добрих лодій та сильних жеглярів, щоб їх порати. Великоджон забрав з собою надто багато люду. Половина останнього врожаю лягла в землю, бо на нього не стало женців.

Пан Родрік смикнув за баки.

— Ви маєте цілі ліси корабельної сосни та старого дубу. А князь Мандерлі має в достатку добрих корабельних майстрів та мореплавців. Разом ви зможете спустити на воду досить лодій, щоб оборонити і його береги, і ваші.

— Мандерлі? — пирхнув Морз Умбер. — Отой лантух жиру, що ледве на ногах стоїть, а від своїх власних людей має прізвисько «Саловельможний тюлень»? Та він скоро й ходити ногами не зможе. А як встромити меча йому в черево, то назовні вилізе з десяток тисяч вугрів.

— Може, він і гладкий, — відповів пан Родрік, — але не дурний. Тому або ви домовитеся з ним, або король знатиме про вашу недбалість.

На Бранів подив, люті Умбери присягнулися коритися наказові, хоча й бурчали невдоволено.

Поки господарі Зимосічі сиділи й приймали панство, зі Жбиру-в-Пущі приїхали Гловери, а від Торгенового Закуту — чималий загін Толгартів. Галбарт і Робет Гловери лишили Жбир у руках Робетової дружини, але до Зимосічі навідався замість господарки їхній управитель.

— Моя пані благають вибачити їм. Діти ще замалі для такої подорожі, а лишати їх самих вони не схотіли.

Скоро Бран втямив, що саме управитель, а не пані Гловер, порядкує всіма справами у Жбирі-в-Пущі. Чолов’яга зізнався, що досі відкладав лише десяту частину врожаю. Один заплотний чародій, бач, наворожив йому щедре примарне літо перед зимовими холодами. Маестер Лювин дещо мав на думці про тих заплотних чародіїв і не забарився висловитися. Пан Родрік наказав управителеві складати на зиму п’яту частину врожаю, а на додачу докладно розпитав його про