Ольга Токарчук - Бігуни

— барвиста, її зухвало-рожевий шалик — наче яскрава пляма на тлі дня. Він тримається того шалика, як соломинки.

Нарешті вони доходять до дитсадка. Він дивиться, як дружина прощається з сином, але це його зовсім не зворушує. Може, вона, обіймаючи малого, щось шепоче йому на вухо, якесь слово — саме те, якого так розпачливо дошукується Куніцький. Якби він знав те слово, міг би його вписати у космічну пошукову машину, і та вмить видала б йому просту й чітку відповідь.

Тепер він бачить, як вона зупиняється на переході, чекаючи зеленого світла, виймає мобілку і набирає номер. Якусь мить він чекає з надією, що його телефон задзвонить у кишені, що звідти долине сюрчання цикади — так, він вибрав такий звук дзвінка, голос тропічної комахи. Але кишеня мовчить. Вона переходить вулицю, коротко з кимось розмовляючи. Тепер він мусить чекати, поки зміниться світло, це небезпечно, бо вона саме завертає за ріг, тож він, щойно перейшовши дорогу, наддає ходу і вже побоюється, що втратив її слід, сердиться на себе і той світлофор. Загубити її за двісті метрів від дому! Але ні — ось вона. Шалик входить в обертові двері крамниці. Це великий магазин, супермаркет, щойно відкритий, майже порожній, тож Куніцький вагається, чи йти йому за нею, чи вдасться йому сховатися між стелажів. Але доведеться: там є другий вихід, на іншу вулицю, тож він накидає на голову капюшон — зрештою, йому можна, надворі дощ, — і входить досередини. Бачить її — вона йде між полиць повільно, ніби щось її затримує, дивиться на косметику, на парфуми, зупиняється перед одним зі стелажів і простягає руку. Бере якийсь флакончик. Куніцький порпається в уцінених шкарпетках.

Коли вона, замислена, наближається до полиць із сумками, Куніцький дивиться на флакончик. «Кароліна Еррера». Запам’ятати це ім’я чи відразу викинути з голови? Запам’ятати, підказує йому щось. Усе щось значить, ми просто не розуміємо того значення, повторює він собі подумки.

Він бачить її здалеку: стоїть перед дзеркалом із червоною торбинкою в руці, розглядає своє відображення то з одного, то з іншого боку. Потім іде до каси, просто на Куніцького. Він панічно відступає за полиці зі шкарпетками, схиляє голову. Вона проходить повз. Наче дух. Але потім раптом обертається, ніби щось забувши, її погляд падає просто на нього, зсутуленого, з капюшоном, насунутим на чоло. Куніцький бачить її широко розплющені від подиву очі, відчуває, як її погляд дотикає його, обмацує, пересувається по ньому.

— Що ти тут робиш? Що це у тебе за вигляд?

Потім зненацька її погляд м’якшає, його затягує якась поволока. Вона кліпає повіками:

— Боже, що з тобою діється, що трапилося?

Це дивно, Куніцький сподівався іншого. Чекав скандалу. А вона обіймає його, пригортає, тулиться обличчям до цієї його чудернацької куртки із секонд-хенду. У Куніцького виривається зітхання, коротке круглясте «ох», чи то від здивування через її несподівану поведінку, чи від раптового бажання поплакати просто в її пахучу рожеву куртку.

Він замовляє з мобільного таксі, вони мовчки чекають. Щойно у ліфті вона питає:

— Ти нормально почуваєшся?

Куніцький відповідає ствердно. Він знає, що вони оце їдуть на останній двобій. Їхня кухня буде полем битви, а вони займуть штурмові позиції: він, мабуть, за столом, вона — спиною до вікна, як завжди. Він знає, що не можна злегковажити цією важливою миттю, що це, можливо, останній шанс довідатися, що сталося. З’ясувати правду. Але він знає й те, що перед ним — мінне поле. Кожне питання буде бомбою. Він — не боягуз і не збирається відступати перед нез’ясованими фактами. Коли ліфт рушає вгору, він почувається як терорист із захованою під одягом бомбою, що вибухне, тільки-но відчиняться двері їхнього помешкання, і рознесе все на друзки.

Він притримує ногою двері, щоб затягти досередини пакети з покупками, а потім прослизає всередину сам. Не помічає нічого дивного, вмикає світло, випаковує куплені харчі в кухні. Наливає води до склянки, ставить у неї прив’ялий пучок петрушки. Ось що повертає його до тями — петрушка.

Йде власним помешканням, наче дух, йому здається, ніби він просочується крізь стіни. Кімнати порожні. Куніцький — око, яке грається в головоломку «знайди десять відмінностей». І Куніцький шукає. Без сумніву, вони відрізняються — помешкання тоді й помешкання тепер. Це гра для не надто спостережливих. Немає на вішаку її плащика, шалика, синової курточки, шеренги взуття (залишилися хіба його самотні в’єтнамки). Нема парасолі. Дитяча кімната здається цілком покинутою, власне, тут тепер самі лише меблі. На килимі лежить забута іграшкова машинка, ніби слід якоїсь неймовірної космічної катастрофи. Але Куніцький мусить знати все напевне — простягнувши вперед руку, суне до спальні, відсуває важкі двері шафи. Вони рухаються, сумно тарабанячи коліщатками. Всередині — тільки шовкова блузка, надто елегантна, щоб її носити. Висить самотньо в шафі. Від руху дверей рукав легенько рухається, здається, ніби вона зраділа, що її, давно забуту, нарешті знайшли. Куніцький дивиться на порожні полички у ванній. Залишилося його причандалля для гоління, в самому кутку. А ще зубна щітка на батарейках.

Йому потрібно трохи часу, щоб зрозуміти це видовище. Цілий вечір, цілу ніч і ще ранок.

Близько дев’ятої він варить собі смолисту каву, а потім згортає до торби трохи туалетного приладдя, кілька сорочок із шафи, штани. Перед виходом, уже біля дверей, перевіряє вміст портмоне: документи, картки. Збігає до авта. Вночі падав сніг, доведеться позмітати його з шибок. Він робить це абияк, рукою. Планує ввечері бути вже в Загребі, а наступного дня — у Спліті. Тобто завтра він побачить море.

Рушає прямою, наче стріла, дорогою на південь, у бік чеського кордону.

Симетрія островів

Психологія подорожі твердить, що враження про подібність двох місць прямо пропорційне до відстані між ними. Те, що близьке, не видається подібним. Часто, як стверджують психологи подорожі, найбільше подібностей знаходимо між протилежними кінцями світу.

Захопливим є явище симетрії островів. Загадкове, невивчене, воно заслуговує окремої монографії. Ґотланд і Родос. Ісландія і Нова Зеландія. Кожен із цих островів без своєї пари здається неповним, недосконалим. Голі вапнякові скелі Родосу знаходять своє продовження в порослих мохом скелях Готланду; сліпуче сонце Півдня стає справжнім лише тоді, коли його накласти на м’яке золотаве пообіддя Півночі. Мури середньовічного міста існують у двох версіях — драматичній і меланхолійній. Про це добре знають шведські туристи, які заснували на Родосі свою неформальну, не заявлену в ООН колонію.

Пакет для блювання

В літаку Варшава —