Рем Георгійович Симоненко - Тарас Шевченко та його доба. Том 2

а виростала з неї та концентрувала її в своєрідну мегаісторію і водночас продовжувала її – у формі профетично-візіонерського спрямування в майбутнє до відродження України»351.

Романтизм поезії Шевченка

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов’янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом і гайдамацтвом, побратимства з ними. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі. Новими були лаконізм, точність, стислість і милозвучність мови та вірша, «геніальна пластичність», і «сміливість поетичних помислів-образів» (Павло Зайцев), бурхливість співпереживання з тими, кого він зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: почуття національної туги, зумовлене опозицією минуле/сучасне мало ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та протиставляючи особистість ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні оповідання чи баладні твори ліризували цюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медіативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найвагомішими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами»352.

ПРИХИЛЬНИКИ Й ПРОТИВНИКИ ЩОДО ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Й ПИСЬМЕНСТВА

Різні кола тодішньої суспільності по-різному сприйняли появу «Кобзаря». Одностайність виявилася тільки в тому, що «Кобзар» не був звичайною подією. У всіх опублікованих тоді (п’яти журнальних і двох газетних) рецензіях беззастережно визнано за Шевченком великий поетичний хист.

В оцінці «Кобзаря» виявилися передусім дві протилежні одна одній тенденції у ставленні до української мови, звідси й до самобутнього українського народу та його народної культури. Реакційні журнали «Библиотека для чтения» і особливо «Сын отечества» відверто заявляли, що ніякої української літератури бути не може, оскільки, мовляв, немає якоїсь особливої української мови, а лише відмираюча провінційна говірка, якої не хоче знати читач. Навіть мова Шевченка кваліфікувалася як спотворення російської, як підробка під «хохлацький» лад. На цій підставі «Библиотека для чтения» оголошує, що «Кобзар» не може бути прийнятий російською літературою. «…Малороссийские поэты, как нам кажется, – читаємо в цьому журналі, – не довольно обращают внимания на то, что они часто пишут таким наречием, которого даже не существует в России: они без церемонии переделывают великороссийские слова и фразы на малороссийский манер, создают себе язык небывалый, которого ни одна из всех возможных Россий, – ни великая, ни средняя, ни малая, ни белая, ни чёрная, ни красная, ни новая, ни старая, – не могут признать за свой».

Такі самі погляди висловлено і на сторінках газети «Северная пчела». Рецензент, що підписався ініціалами «Л. Л.», цілком приєднується до тих, хто вважає українську мову вмираючою говіркою. Українська література, говорить він, також повинна рано чи пізно вмерти – така вже доля її. А творів Шевченка шкода, вони чарують глибокою задушевністю, простотою і поетичною грацією, вони могли б прикрасити і російську літературу. Звідси порада поетові «рассказывать свои прекрасные ощущения по-русски: тогда бы цветки его, как называет он стихи свои, были бы роскошнее, душистее, а главное – прочнее».

В. Г. Бєлінський – на захист української народної поезії

У журналі «Отечественные записки», літературним відділом якого завідував Бєлінський, автор анонімної рецензії писав: «Но зачем г. Шевченко пишет на малороссийском, а не на русском языке? Если он имеет поэтическую душу, почему не передаёт её ощущений на русском! – скажут многие. – На это можно отвечать вопросом же: а если г. Шевченко вырос в Малороссии; если его жизнь поставила в такое отношение к языку, на котором мы пишем, что он не может выразить на нём своих чувств? если с младенчества его представления одевались в формы южного наречия, то неужели для этого должно зарывать талант в землю? Неужели должно заглушить в душе святые звуки потому только, что несколько человек в модных фраках не поймёт этих звуков, не поймёт или не захочет понять родного отголоска славянского языка, отголоска, летящего с юга, из колыбели и славы России…»353

У рецензії підкреслюється необхідність писати для народу зрозумілою для нього мовою – тоді книга швидше дійде до його серця, сприйнятнішими будуть її думки. Саме такою мовою, вважав рецензент, написані «Листи до любезних земляків» КвіткиОснов’яненка, «приказки» Гребінки, «Катерина» Шевченка. Критик висловлює різке слово осуду на адресу тих людей, для яких далекими є думи народного поета.

Журнал «Современник» безпосередньо не торкався питання мови, але його відгук перейнятий тією ж думкою, що й рецензія «Отечественных записок». Тут оцінюється твір не за тим, якою мовою він написаний, а за ідейно-художніми якостями. Оцінюючи появу «Кобзаря» разом з творами, які вийшли за останні три місяці, автор зауважує, що це найпомітніше явище. Ось текст цієї стислої рецензії: «Между всеми произведениями поэзии, появлявшимися в эти три месяца, одно последнее достойно внимания. Оно написано по-малороссийски. В нём собрано несколько простонародных лирических излияний души, живых и счастливо переданных автором. Понимающие малороссийский язык прочтут это собрание конечно с удовольствием и благодарностью». Для «Современника» немає сумніву, що в народі існує мова «Кобзаря», що батьківщина з радістю прийме твори Шевченка.

Журнал «Маяк» – знаряддя реакції

Окремо слід зупинитись на позиції реакційного журналу «Маяк». У його рецензії також не заперечується думка про існування української мови, про закономірність розвитку української літератури. Тут навіть зроблено спробу полемізувати зі скептиками та всупереч їм твердити, що українська література вже має свою історію, своїх видатних творців в особі Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Гребінки.

Автор рецензії заховався під ініціалами «П. К.», за якими легко вгадується Петро Корсаков354. Той самий Корсаков, який на прохання поміщика Мартоса схвалював до друку «Кобзаря» як цензор. Разом з відомим свого часу обскурантом він видавав журнал «Маяк» і всіляко прагнув під виглядом «покровительства» завоювати довір’я українських письменників, щоб мати на них свій вплив. Друкуючи та вихваляючи на своїх сторінках твори консервативних українських письменників О. Корсуна, М. Тихорського, М. Маляровського, С. Александрова та ін., «Маяк» прагнув спрямувати розвиток всієї тогочасної літератури по шляху безідейного побутописання. Навколо нього групувалися ворожі демократичному рухові сили, одверті прихильники й проповідники теорії офіційної «народності».

Від самого початку художньої та поетичної творчості Т. Г. Шевченко наштовхнувся на жорсткі цензури.

Доводилось, про людське око, запевняти цензорів у «благонадійності». Ось що писав поет у березні 1842 р. Г. С. Тарновському: «Я думаю, вы меня хорошенько побранили за Гайдамаки.Быломне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились»355. Перші твори Тараса