Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

в Нью-Джерсі, професійну кар’єру в змішаних єдиноборствах, якими захоплювався в студентські роки, і нещасливий роман з Аннабелль. Та найбільше думав про смерть Нури, молодшої сестри. Зрештою вирішив, що вона — головна причина, чому він зараз тут, у Сахарі, не спить цілу ніч, пильнуючи, щоб його не вбили.

Такі люди, як ці, що його зараз оточують, забрали життя Нури. Армії цивілізованого світу намагалися знищити злочинців, і він був рушійною силою цієї боротьби. Якщо виживе, допоможе війську США та союзників завдати нищівного удару по силах зла.

Перед досвітком помітив, що один із тубу вийшов до вітру. Повернувшись, зупинився й кинув задумливий погляд на сплячу Кію. Абдул не зводив з нього очей, аж поки чоловік відчув це й зиркнув у відповідь. Довжелезну мить вони зміряли один одного поглядами. Абдул міг легко уявити собі думки, що вирували в голові лиходія. Той знав, що Кію подужає легко, а як пощастить — вона навіть не кричатиме, бо винними завжди вважали жінок. Тож і ця розумітиме: всі навколо вважатимуть або хоча б удаватимуть, ніби вона сама його звабила. Проте чолов’яга бачив, що Абдул відводити очей не збирається. Звісно, він міг би напасти на нього, але не був упевнений, що здолає такого супротивника. Ще легше було б узяти автомат і застрелити Абдула, однак так він розбудить усіх.

Зрештою тубу відвернувся й посунув до своєї ковдри.

За якийсь час краєм ока Абдул уловив рух тіні. Обернувся подивитися. Було тихо, тому визначити напрямок вдалося не відразу. Місяць не світив, зате, як завше в пустелі, ясно сяяли зорі. Абдул побачив істоту в сріблястій шубці, що рухалася так граційно, аж здавалося, ніби вона пливе над землею, від чого на хвильку його пройняв забобонний страх, а тоді він збагнув, що в табір просто зайшла схожа на собаку тварина зі світлим хутром, чорними лапами й хвостом. Вона обачно просувалася між сплячих мандрівників, загорнутих у ковдри. Ступала обережно, але впевнено, немов була тут не вперше та час від часу робила наскоки в табір посеред глушини. Напевно, лис. Побачивши дитинча, яке йшло позаду, Абдул зрозумів, що це самиця, і зараз він спостерігає дещо особливе, рідкісне. Один із пасажирів гучно хропнув уві сні, й тварина насторожилася. Повернувши голову на звук, нашорошила вуха — прямі й великі, майже як заячі. Зачаровано роздивляючись звіра, Абдул нарешті добрав, що знає цю тварину, але вперше бачить наживо. Це була вухата лисиця. Побачивши, що людина не прокинулася, лисиця заспокоїлась і повела дитинча далі, безгучно поглинаючи залишки їжі на землі й вилизуючи брудні тарілки. За три-чотири хвилини зайди зникли так само нечутно, як і з’явилися.

Незабаром розвиднилося — і зморені мігранти почали прокидатися. Сьогодні починався четвертий тиждень у дорозі, кожну ніч якої їм доводилося проводити в дискомфорті. Люди вилазили з-під ковдр, пили воду і їли сухарі. Помитися не було де. Хоч ніхто з подорожніх, окрім Абдула, не зростав у будинку з душем, люди однаково звикли регулярно митися, тому всім було неприємно почуватися брудними.

Хай там як, Абдул збадьорився, коли автобус від’їхав від заправки. «Напевно, тубу заробляють непогані гроші за безпечний супровід наркотиків та мігрантів», — подумав він. Платні цілком вистачало, щоб заохотити їх дотриматися слова та сподіватися на нову партію, замість того, щоб грабувати й убивати подорожніх.

На світанку вони, залишивши гори позаду, виїхали на неозору рівнину. За годину Абдул помітив, що сонце опинилося позаду автобуса. Він підвівся й підійшов до водійського місця.

— Чому ми їдемо на захід? — спитав він у Хакіма.

— Бо це дорога на Триполі, — відказав той.

— Але ж Триполі має бути на півночі.

— Це правильний шлях! — сердито повторив Хакім.

— Добре, — буркнув Абдул і повернувся на своє місце.

Кія запитала:

— Що таке?

— Нічого, — мовив Абдул.

Звісно, добутися до Триполі — головна його місія. Він мусив супроводжувати автобус, хай куди той візьме курс. Його завдання — знайти тих, хто відповідає за контрабанду, дізнатися про їхні сховки й передати інформацію ЦРУ.

Тому Абдул прийняв Хакімову відповідь і сумирно сів, чекаючи, що ж буде далі.

Розділ дев’ятнадцятий

Інцидент у Південнокитайському морі може перерости в кризу, якщо не підійти до нього обережно, вважав Чан Кай.

Супутникові знімки на столі Кая показували невідоме судно неподалік островів Сіша, які на Заході називали Парасельськими. Аеророзвідка виявила, що це в’єтнамський нафтопошуковий корабель «Ву Чонґ Фунґ». То був динаміт, ґніт якого не варто запалювати.

Як і будь-який інший китайський посадовець, Кай чудово усвідомлював контекст ситуації. Уже не перше століття китайці ловили рибу в тих водах. Нині ж його країна засипала мільйонами тонн ґрунту купку голих каменюк та рифів і збудувала на них військові бази. Кай вважав, що будь-якій притомній людині буде зрозуміло, що це робить острови китайською територією.

І нікому вони й не здалися б, якби на шельфі неподалік не відкрили родовище нафти, якої захотілося всім. Китайці вважали її своєю та не бажали ділитися. Через це, власне, місія «Ву Чонґ Фунґа» й була проблемою.

Кай вирішив особисто поінформувати міністра закордонних справ. Його бос, міністр державної безпеки Фу Чую, поїхав в Урумчі, столицю Сіньдзяну, де мільйони мусульман уперто дотримувалися приписів своєї віри, попри невтомні спроби комуністичного уряду заборонити її. Відсутність Фу давала Каєві нагоду тихо обговорити питання «Ву Чонґ Фунґа» з міністром закордонних справ Ву Баєм і погодити дипломатичні шляхи розв’язання інциденту, які потім порадять президентові Ченю. Одначе, прибувши в міністерство, на Чаоянмень Наньдадзє, Кай дещо засмутився, адже застав там генерала Хвана.

Низенький, кремезний, ще й одягнений у форму з квадратними плечима, Хван Лін трохи скидався на ящик. Він був гордим членом старої гвардії Компартії, як його друг Фу Чую, і так само повсякчас курив.

Членство в Комісії з нацбезпеки додавало йому неабиякого впливу. Наче горила на учті, він міг сидіти, де заманеться, і заходити у будь-які кабінети в міністерстві. Але хто розповів йому про цю зустріч? Можливо, у Хвана є своя людина у відомстві — хтось наближений до By. «Це треба запам’ятати», — відзначив Кай.

Попри роздратованість, він привітався із Хваном з повагою, яку належить висловлювати старшим.

— Можливість спиратися на ваші знання та досвід — великий привілей, — сказав Кай із напускною щирістю.

Правда ж полягала в тому, що вони із Хваном перебували по різні боки в жорстокій, нескінченній боротьбі