Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 19.3

— Т-так, — я не впоралася з голосом, він видав мою невпевненість майже одразу. — Буревію, хлопчику, ходімо.

Кінь все ще впирався, але вже не так сильно. Мені вдалося змусити його… та і себе… зробити крок у сад. Потім ще один. І ще.

Крістіан поки мовчав, чомусь посміхався. Але так невпевнено, наче поділяв мої думки з приводу того, що треба було втекти.

— Ви хотіли побачити Бурульку? — спитав чоловік, коли ми з конем зробили кілька кроків вперед і опинилися під гілками перших дерев.

А я тільки тоді згадала про конячку, яку так жодного разу і не провідала зо дня її «продажу».

— Та-а-ак! — зраділа я тому, що знайшлася причина візиту. — Як вона? Не докучає? Я б з радістю припинила обтяжувати вас цим і забрала її, та…

— Вона дуже слухняна і тиха, — Крістіан наблизився до Буревія і простягнув тому руку. Кінь вагався кілька миттєвостей, а потім дозволив себе погладити. Здається, пам’ятав чоловіка, який його доглядав раніше. — Вона порозумілася з іншими нашими кіньми. Все добре, Емілі. Не варто хвилюватися. Ходімо, я покажу, де вона.

Я зробила крок за Крістіаном. Другий. Третій. 

Дивилася йому в спину і… не витримала.

— Я тут не через Бурульку, — видихнула я, замружившись.

І за мить відчула на собі погляд лорда Шерве. Розплющила одне око і упевнилася у цьому. Чоловік озирнувся до мене і дивився з цікавістю, скинувши густі темні брови, які підкреслювали біляве волосся.

— Тоді чому ви тут, Емілі?

Він спитав це так просто, наче нічого не чекав.

— Через вас, — прошепотіла я, відрізаючи собі шлях назад. — Через те, свідком чого ви вчора були. І через те, що ще нещодавно ви казали мені, що я вам подобаюся…

— А тепер ви заручені, — помітив Крістіан, опустивши погляд на мить. — Мої вітання, леді Браер.

— Ні! — я зробила крок йому назустріч. — Ви все не так зрозуміли, Крістіане! Тобто так, я тепер заручена, майже. Але… це брехня.

— В якому сенсі? — Крістіан перехопив мій погляд. Між темними бровами з’явилася зморшка, якої мені кортіло торкнутися, надавити, змусити її зникнути.

— Ці заручини — фарс, — видихнула я. — Його високість зробив це, щоб захистити мене. Щоб мене силоміць не видали заміж за графа Гувін. Щоб батько не мав влади над моєю долею…

— Але ви тепер заручені, — повторив лорд Шерве.

— І я можу відмовитися від цього, коли захист його високості мені більше не буде потрібен, — додала я, відчуваючи, що Крістіан не розуміє. Що бачить лише поверхневі факти, не чує того, що я намагаюся йому сказати.

— І чому ви зараз кажете це мені? — його питання вдарило мене холодним повітрям. Я на мить забула, як дихати. 

— Бо я хочу, щоб ви знали правду, — прошепотіла я, ледь чутно. Голос зрадницьки затремтів. — Бо після вчорашнього я не можу знайти собі місця. Бо коли ви просто зникли з того балу — я зрозуміла…

Зупинилася. Це було занадто. Але вже було пізно — слова вилетіли й зависли між нами, як невидимий міст, небезпечний і крихкий.

Крістіан вдихнув, важко, як людина, що не дозволяє собі вірити. Його рука стислася в кулак, щелепа напружилася.

— Ви не маєте права говорити такі речі, — сказав він нарешті. — Не зараз. Не в такому становищі.

— Я знаю, — я відвела погляд, стискаючи пальці до болю. 

Мовчанка знову лягла між нами. Та вона вже не була порожньою — вона була важкою, наповненою емоціями, незакінченими фразами, поглядами, яких ми уникали.

Крістіан зробив крок до мене. Один-єдиний.

— Якщо це правда, — сказав він тихо, — якщо ви самі вірити в те, що говорите... Я хочу вірити в ваші слова так само як в них вірите ви.

Я підняла очі. І в його погляді побачила все, чого боялася й прагнула одночасно.

Його пальці тремтливо торкнулися моєї руки. Повільно, невпевнено, ніби Крістіан боявся, що я щезну, як привид. І я дозволила. Не відвела погляду, не втекла.

— Емілі, — голос Крістіана був низький, майже хрипкий, — я не той, хто має право вимагати чогось від вас. Але... якби обставини були іншими…

— Ці обставини — брехня, — перебила я, забувши, як дихати. — І ви маєте це знати, бо я не хочу робити вам боляче. Бо…

Я не знайшла слів, не змогла сформулювати їх у речення.

Крістіан мовчав. Та в його очах спалахнула надія, приглушена болем. І щось ще. Щось, чого я не могла зрозуміти.

— Обставини є не тільки з вашого боку, Емілі, — чоловік повільно провів пальцем по моїй долоні, змусивши здригнутися від приємного відчуття. — Та я роблю все, щоб вони зникли.

— Які обставини? — я скинула брови. Здавалося, що тема розмови змінилася, а я цього не помітила.

— Я обов’язково вам про них розповім, — пообіцяв Крістіан і озирнувся до маєтку. Відступив на крок, перервавши свій дотик до моєї руки і знову поглянув на мене. — Та не зараз. Я вдячний вам за правду, Емілі. Це багато для мене значить, правда. Та зараз…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍