Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Розділ 10.1.

Аларіон стояв у тіні, спостерігаючи за будинком, як робив це вже не вперше. Алек не виходив. Жодного разу. Весь цей тиждень він був у пастці власного страху, заховавшись із дівчиною за замкненими дверима. Він не ходив на роботу, не виходив навіть на кілька хвилин. 

Аларіон теж не діяв. Чекав. Спробував покликати Віолетту – вона не відповіла. Але він знав: вона почула. Знав, що десь там, з його Лолою на руках і в затишній кімнаті власного дому, її серце здригнулося.

Проте не прийшла.

Що вона відчувала? Очевидно, розпач.

Що відчував він? Він не дозволяв собі розбиратися в цьому. Не зараз.

Щойно він знайде бодай слабкий слід родичів Лоли, він піде. Здасться. Нічого іншого йому не світило.

Цієї ночі щось змінилося.

Алек раптом розчахнув двері. Вирвався назовні, вибіг на ґанок. Його волосся розпатлане, а дихання уривчастие, ніби він тільки що прокинувся від нічного кошмару. Очі блукали в темряві.

Аларіон відступив від стіни, повільно виходячи з мороку. Тихий звук його кроків змусив Алека різко обернутися.

І він побачив його. Чорний силует під вуличним ліхтарем, ледве довге волосся, що сплуталося від нічного вітру. Той, хто стільки днів спостерігав. Чекав.

Алек не зупинився.

Його панічний погляд ковзнув по темній постаті, і раптом, немов ухопившись за соломинку, він кинувся вперед.

Аларіон мовчки дивився на Алека. Той тремтів, чи то від нічного холоду, чи від емоцій, що виривалися зсередини. Його худі плечі здригалися, а голос зривався на хрипкі схлипування. Аларіон не сказав нічого – лише відвів хлопця у тінь від ліхтаря й мовчки накинув йому на плечі свій плащ. Теплий, важкий, він огорнув Алека.

– Розкажи все, – тихо, але владно наказав він.

Алек ковтнув повітря, намагаючись заспокоїтися.

– Я… я згадав лише Бруно… мені дуже шкода, але Бруно мертвий.

– Як це сталося? 

– Я пам’ятаю, що Бруно був огорнутий темною магією… Вашою. Але він був добрим. Він лащився до моєї руки… Я… – Алек уривчасто дихав, ніби боявся вимовити наступні слова. – Я раптом згадав його цуценям. Ви купили його… і принесли в покої…

– Далі.

– Далі – провалля, – хлопець похитав головою. – Але я пам’ятаю, як він уже великий… страшний пес із гострими іклами й міцними лапами. І я бачу спалахи темної магії… Ви билися. Чиясь темрява спрямована на Вас, а Ваша – на ворогів… Бруно став між вами. І впав замертво, – голос зламався. – А після битви… я… я обійняв його… Ми перемістилися кудись далеко… Яблуневий сад… Ми поховали його там… – Алек не витримав і розридався.

– Мені шкода, що тобі доводиться витягувати це все з пам’яті… – сказав співчутливо. – Як ти зумів це згадати? Тобі допомогли в госпіталі?

Алек скривився.

– Ні, не хотіли там допомогти. Сказали: підписав папери – от і все, не можна так просто все повернути…

– А як же ти тоді згадав?

Хлопець розгублено похитав головою.

– Це просто… наснилося.

– Наснилося? – Аларіон провів долонею по його волоссю, ніби хотів заспокоїти. – Просто ось так?

Алек вагався. Його губи тремтіли, наче він збирався сказати щось важливе.

– Дівчина в госпіталі… вона дала мені зілля. Я приймав його щодня, поки воно не закінчилося.

– Яка дівчина?

– Якщо я скажу… Ви ж не скривдите її?

– Ні, – спокійно, але твердо відповів він. – Навіщо мені її кривдити? Мені теж потрібна допомога.

– Білявка. Віолетта.

Аларіон задумався, вдивляючись у темряву за плечима хлопця. Він знав, що у Віолетти немає нічого подібного в арсеналі. Вона не варить зілля. Але ж…

– Яке ще… зілля? – пробурмотів він.

Алек не знав. Він і сам не міг пояснити.

Це означало лише одне – потрібно йти до того, хто знає. Бо Віолетта з ним більше не говоритиме.

Аларіон провів долонею по плечу Алека.

– Повернися в дім. 

Хлопець кивнув і, скинувши плащ чоловіка з плечей, мовчки рушив назад під вітром до дверей. 

Темна магія Аларіона закрутилася навколо нього, огортаючи, як буря, і за секунду він зник. 

Врунґільда.

Аларіон явився на порозі її дому, і в ту ж мить відчув щось недобре. Повітря навколо будинку було надто тихим, майже застиглим. Він постукав у двері, ті рипнули – прочинені.

Він насторожився і обережно ступив усередину. У хатині пахло травами та чимось гірким, але… нікого. Жодного звуку, жодного руху. На столі лежали розкриті книги, а біля каміна стояло крісло-гойдалка, що ледь похитувалося, ніби хтось щойно в ньому сидів. Але нікого не було. 

Вранці він дізнався правду.

Врунґільду знайшли мертвою в її ж крамниці зіль.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍