Анастасія Анпілогова - Тисячолітні. Відьма має померти, Анастасія Анпілогова

Глава 41. Криваве зерно бунта

День, коли Хельга зібралася їхати придушувати бунт був теплим, ясним та сонячним. Вона наказала служницям гарно прибрати їй волосся. Одягнула просту і витончену сукню, яка б підкреслювала її красу, але не заважала їй їхати верхи, не забула про прикраси. Дівчина зробила все, щоб виглядати надзвичайно, щоб кожна людина в Малих Опуп'янках розуміла, що вона править цими землями, і вони не зможуть диктувати їй іншу волю. Гарний зовнішній вигляд, і п'ять стражників одягнені у червоно-жовті кольори з чорними плащами будинку Ліфільдорфів, які вже чекали на неї у дворі, сидячи на конях, абсолютно підняли їй настрій. Хель подумала, що одним своїм виглядом, вони вселяють людям покору. Все псувало тільки кисле обличчя управителя, якому не подобався цей план. Гремстер хотів, щоб вона залишилась у фортеці, а на придушення відправила більше людей. Він стверджував, що поселення було майже завжди вкрай не покірним та войовничим, тому їй не варто було туди їхати самій, а відправити велику кількість стражі для подолання бунту.

Але маг, виїхавши з фортеці на рябому коні зі своїм загоном, зовсім викинула це з голови. Вони скакали риссю прямо через ліс. Від цього її обличчя обдувало ще тепле літнє повітря. У листяному лісі вона помітила перше жовте листя. Літо добігало кінця, а Врант все ще не повернувся. «Та, і до біса його!» — подумала Хельга. У неї сьогодні такий гарний настрій, не треба псувати його поганими думками. Виїхавши з лісу, вони проїхали повз церкву, де відбувалися всі основні події, пов'язані з релігією, і поїхали за нею далі знову через ліс. Несподівано вони вискочили одразу до поселення. Воно складалося лише з кількох вулиць, на яких стояли сірі маленькі будиночки. З них одразу почали виходити такі ж сірі люди. Хель подумала, що треба сказати вступну промову. Дорогою вона не розмовляла з лицарями, і обмірковувала відповідні слова.

— Здрастуйте жителі Малих Опуп'янок! Мені доповіли, що ви не платите податі та бунтуєте.

Люди дивилися на неї похмуро та вороже. Початок промови явно не справляв жодного враження. З натовпу долинуло: «А ти хто така взагалі?».

«Хельга, дочка володарки світу мертвих Еллавіси та верховного мага, володаря світу магів Тітоса, наречена Смарагдовим шепотом Орденом білої магії, наглядачка над живим і мертвим, покровителька лісів, володарка над думами тварин і птахів.»

— Я Хельга, дочка барона та баронеси Фармських, вдова сина маркіза Ліфельдорського. Нині я керую землями маркіза. Я не задоволена тим, що ви не платите податки маркізу. — дівчина говорила гордо й пафосно, але невдоволення зростало дедалі більше.

— Ми не платимо, бо нам нема чим платити. Село оточене лісами, розорана земля кам'яниста і не родюча. Декілька років поспіль у нас був не врожай. Якщо ми заплатимо зерном нам самим нічого буде їсти. — сказав міцний чоловік із довгою густою бородою, який стояв на чолі натовпу, він, мабуть, був старостою.

На подібну відповідь дівчина й чекала. Вона гадки не мала, кажуть їй ці люди правду, чи ні, але виглядали вони всі не надто й худими. Хоча з рештою, що вона взагалі могла знати про голод? Частину життя вона прожила у світі магів в палаці верховного мага, частину в замках дворян. На власне харчування, вона точно не могла скаржитися ніколи у своєму житті. Проте селяни могли й брехати.

— По всіх вас і не скажеш, що ви недоїдаєте. — кинула вона їм гордовито з висоти свого коня. — Обшукати комори та забрати третину.

Забрати все зерно було б перебором. Але не забрати нічого було б виявом слабкості, а вона хотіла правити землями маркіза твердою рукою.

Натовп зашумів і захвилювався. Староста схопив її коня за шию і Хельга, вихопивши меч рубанула його по передпліччю, яке швидко забагрилося кров'ю. Він відбіг. Зав'язалася дрібна схожа на цю, бійка з лицарями, яка закінчилася приблизно тим же. Хлопець із густими чорними вусами підбіг до її коня і не чекаючи ніяких дій від нього, вона різнула йому по шиї, після чого староста, який тримався за передпліччя, сказав своїм землякам відступити. І вони відхлинули від кінних лицарів.

— Спробуєте напасти чи перешкоджати, і я накажу не просто забрати третину зерна, а й третину з вас вбити.

Люди дивилися на неї з тривогою і ненавистю, але не нападали більше і покірно чекали, поки стражники заберуть частину їхніх запасів. Хлопець, якому вона порізала шию і ще кілька людей, що напали на лицарів, померли. Навколо них уже плакали та голосили жінки. Староста стояв, трохи зігнувшись, і затискав рукою поріз. Між його пальцями струменіла яскраво-червона кров. Він дивився на неї спідлоба вовчими очима. І від цього погляду у дівчини пробіг мороз по шкірі. Вона відвернулась і подивилась на невелику кількість мішків, які під наглядом лицарів знесли люди на віз.

— Що ж сподіваюся надалі у нас з вами більше не буде подібних розбіжностей і ви платитимете податки справно. — сказала Хель м'якшим тоном і вони рушили з поселення до фортеці.

Чародійка видихнула і зрозуміла, що весь цей час вона була дуже напружена, а зараз це почуття зникло. Стражники багато сміялися і вели розмови в дусі «А ти бачив, як я його» і періодично хвалили дівчину, лестили їй словами, що вона билася, як вовчиця. Дівчина посміхалася, але пропускала їхні слова повз вуха. Вона кілька разів махнула мечем по беззбройних, це не така вже й велика заслуга, але, мабуть, в очах молодих стражників це виглядало вражаюче, як і їхні власні дії. Але вони не довго були в солодкій безтурботності.

Хель почула свист безлічі стріл і за долю секунди рудий кінь під нею почав падати вперед. Вона полетіла через його голову, але встигла згрупуватись і перекотитися, через себе. Тіло тварини, поцятковане кількома стрілами, лежало не рухоме на дорозі, покритій дрібним щебенем. Така сама ситуація була і з її невеликим загоном. З лісу на них ринула хвиля людей. За їхнім виглядом, не важко було здогадатися, що це частина жителів Малих Опуп'янок. Їм влаштували засідку, і вони так безглуздо в неї потрапили. Дівчина встигла тільки піднятися на ноги, як зрозуміла, що за ці частки секунди вони втратили майже всіх коней та кількох лицарів. «Погані наші справи!» — зрозуміла Хельга, адже нападників було у кілька разів більше. Вони були озброєні вилами, камінням, кийками, але кількість та ефект несподіванки стали їхньою найголовнішою зброєю та перевагою. Ще кілька секунд роздумів і впав ще один кінь і один лицар. У живих залишився кінь, запряжений у віз із села, якого швидко відводили дорогою, мабуть, назад у село. І два лицарі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍