Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

там — пустка! Немає Марійки!.. Ми тоді в село. Аж там граф Лозовицький зі своїми посіпаками зганяє людей посеред села, щоб вони бачили, як живцем спалюватимуть відьму та її родичів…

Пан Адамек передихнув, навіть він розхвилювався.

— Ну, кажи, кажи, Адамку! Ну, прошу… — прошепотів Петро.

— Ха! Яким же ти шовковим став! Ха!

Петро гупнув його кулаком по спині, і пан Адамек, відсапавшись, оповідав далі:

— Розігнали ми гайдуків пана Лозовицького, дали й йому доброго прочухана, посадили Марійку з її родичами на коней та й гайнули до Києва. Не доїхали до Києва, у Фастові в корчмі засіли пити на радощах з коронним стражником. Ну, Марійка трохи оговталася, пан стражник на неї задивився та й кричить: «Будь моєю дружиною!» Марійка йому: «Я онде за пана Адамка не схотіла, а за тебе й поготів!» Пан Лящ розізлився і давай гукати: «А я тобі татарське весілля зроблю — все одно моя будеш!» Ну, тут довелося втрутитися мені. «Не руш, — кажу, — ліпше випиймо трохи ще та в карти пограймо, а там і вирішимо все!» А Марійка: «Пограйте в карти, однак я нікуди не втечу!» Сіли ми грати з Лящем, а грає він, прошем пана, не бардзо. Почав я його «роздягати», та так, що виграв навіть один з майонтків. «Пиши, — кричу, — мені грамоту, що цей майонтек у Курячому Горлі — мій!» Написав. А тоді каже: «Дідько з ним, з тим Курячим Горлом, однак я його силою в одного шляхтича-задрипанця забрав!» — «Але тепер, — кажу, — будемо грати на оцю панянку! Як ти її програєш, то вона моя, а виграєш…» Дивлюсь: у Марійки очі, мов ніч…

— Ну, кажи вже, іроде.

— А що казати? Та коли ж це пан Адамек програвав у карти?

— А Клюсикові?

— То — непорозуміння! Я ще й Клюсика причешу! Якби не оті Ямки — давно причесав би!

— Ну, то що — виграв?

— Ясна річ, виграв! Ще б пан Адамек не виграв!

— А далі?

— А далі? Далі посадив Марійку та її рідних на коней і махнув аж до Курячого Горла. Тепер вони там, а я — тут, біля тебе. Я б її й сюди привіз, так ваше ж бісове товариство не дозволяє дівок та жінок тримати на Січі.

— Адамку! — простогнав Петро. — А я ж тебе хотів убити…

— Пан Адамек тебе теж хотів убити в Лозовиках, але, на жаль, не вийшло… Та, холера ясна, я чекатиму на твою загибель ще сім літ! Як уб’ють тебе, то — май на увазі — Марійка буде моєю!

— Що — казала, що буде?

— Нічого вона не казала, але кого ж їй іще після тебе любити?

— Ну, от що, — підвівся Петро. — Ходімо до мене, пити будемо!

— Пити я буду, а в козаки не піду! Мені треба свій майонтек тримати, треба людей десь назбирати на цю землю. Слухай, може, хто з козаків піде до мене?

— Слухай, Адамку, ніхто з козаків до тебе не піде. Повтікали від одних польських панів, а до другого йти в неволю? Ти що?

— Та я ж не такий, як граф Лозовицький!

— Все одно — пан! Та ще й католичити наш народ будеш під носом у Січі!.. А за Марійку — дякую, — по паузі сказав Петро.

— Одним дякую не одбудешся! Вип’ю барило, ще щось скажу!

— Що?

— А це вже дзуськи!

Розділ п’ятий, у якому гинуть та воскресають людські душі

За кількадесят верст від Могилева стояла на богданському березі стара турецька батура. Одне з її віконець на самій горі дивилося на Україну. Бліде обличчя виднілося крізь грати.

…Хмара все росла й росла, сунула й сунула, аж поки, чорно-сиза, не заступила все небо. Якби це було влітку чи бодай у травні, то можна було б чекати дощу з громом і блискавицею. А от щоб перед Великоднем дощило по-літньому — цього Галя не пам’ятає.

От як давно був той — торішній — Великдень, коли вона, щаслива й радісна, бігала з дівчатами по селу й кожному весело гукала: «Христос воскрес!»

Ой, як давно це було!

І сьогодні вже весна. Здалеку долинають дзвони, а вона, Галя, сидить у турецькій батурі й дивиться у маленьке віконечко на білий світ… З двору чути щебет дівчат-полонянок. Потурчилися вже. Тільки вона, Галя Шлапаківна, не хоче цуратися своєї віри. Та ще Ривка, донька Лейби-корчмаря. Плаче, по-своєму молиться, не зраджує юдейської віри.

Ода-баші Селім не раз казав:

— Ех, Галія, Галія!.. (Він уже й її ім’я на свій лад переінакшив.) Роби, як усі, то й матимеш щастя.

— Не відцураюсь своєї віри! — люто огризалася Галя.

— Он подивися, скільки дівчат та жінок відцуралися своєї віри!

— А я не відцураюсь! Хай тебе пече, яничарська пико!

— Дав би я тобі за ці слова нагайкою по мармизі, та за неї мені золотом заплатять.

Сказав, крутонувся на місці й пішов.

Бамкав віддалений дзвін. І хмара велика-велика затягла всеньке небо. Згадалася пісня:

Ой був газда Андрієчко

да мав доньку Марієчку,

за сім тисяч продав її…

Десь за якусь сотню верстов батько рідний, мати люба побиваються за нею, за Галею. Та де ж їм дістати сім тисяч золотих червінців, щоб викупити свою доньку, коли он навіть Лейбі-корчмареві не під силу визволити свою Ривку. Коли він з’явився перед яничарами, Селім вигукнув:

— Та ми ж тебе вбили, клятий корчмарю! Як же ти ожив?

Лейба впав на коліна й заридав:

— Пане преславний, пане хоробрий, як же я міг умерти, коли моя донечка в неволі? Віддай мені мою Ривку!

— Не можу віддати, — відповів Селім. — Я її повезу в дарунок самому султанові Мустафі. Буде твоя Ривка султанською дружиною. Радій, Лейбо, дасть тобі султан значну посаду, пашею називатимуть.

— Не хочу бути пашею! Паночку, віддай мені мою Ривку, я дам тобі великі гроші.

— Відійди!

— Я дам п’ятсот золотих червінців!.. Я бідний корчмар, але я піду просити гроші у всіх євреїв — вони мені їх дадуть. Самі голодні будуть, а Лейбу виручать.

— Мені султан дасть за твою Ривку п’ять тисяч.

— Вей-вей! — упав на землю корчмар. — Продай мене на додачу, тільки Ривку одпусти. Паночку, а якщо я розповім, куди подався Йон Кодряну?

— Йди звідси! Треба було казати тоді, як я питав!

— А якщо я розповім, що турецькій землі загрожує страшна небезпека, що тоді? У мене страшно про це допитувався сеньйор Гаспареоне. Я йому не сказав, а тобі скажу, тільки