Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Надир-бея червоний, наче хтось надавав йому ляпасів. Обличчя палало, безсилі сльози закипали на очах. Ні, ні, ні, він мусить урятувати Спиридона!

Уже хилилося на вечір, коли мімар Муса знову прийшов до будинку Надир-бея. Йому конче треба було поговорити із заарештованим Спиридоном. Муса знайшов спосіб урятувати грека од смерті.

«Це зовсім просто! Нехай Спиридон перейде у мусульманство. Тоді державець Надир-бей розлучиться з дружиною і віддасть її Спиридонові… І — все! І Спиридон житиме, і Софія житиме…»

Так думав зодчий Муса, простуючи до будинку Надир-бея. Його не спиняло те, що державець нещодавно майже вигнав його, султанського мімара, зі свого дому. Ах, яке це має значення? Він стрінеться із Спиридоном і підкаже, як урятуватися.

Він підійшов до дверей, узявся за мідну ручку в формі морди гадюки й смикнув кілька разів. Усередині задзвонило. Двері розчинилися, але одразу й зачинились. У чім річ? Невже слуга при дверях дістав наказ: нікого не впускати до будинку Надир-бея?

Муса подзвонив ще раз, потім загупав у двері кулаками. Двері знову розчинилися на мить, та перш, ніж служник устиг їх зачинити, Муса щосили рвонув їх на себе. Дебелий служник вилетів із сіней разом з дверима, а Муса вхопив шаблю і люто зашипів:

— Ти ще смієш зачиняти двері перед мімаром Мусою!?

Служник щось забурмотів по-сербськи, та Муса його вже не слухав, він влетів у дім.

— Мені п-потрібен Н-надир-бей! — вигукнув Муса, побачивши перед собою кількох охоронців.

— Ти хто такий? — вибивши з рук Муси шаблюку й переламавши її, мов цурку, заревів вирлоокий негр.

— Я — мімар Муса! Мене з-знає с-сам султан Мустафа!

— Хазяїн звелів не пускати мімара Мусу й на поріг!

— Скажіть Надир-беєві, щ-що мімар Муса п-падає до його ніг, п-прохає вибачення за все. — І Муса невміло почав тицяти до негрових рук гаманця з золотом.

Той узяв гаманець, відпустив Мусу, підкинув золото на руці.

Далі мовчки кивнув головою й мигцем зник між килимів, ширм та завіс. За хвилину він повернувся, мовчки ткнув гаманець Мусі в руку і, схопивши мімара в свої сталеві обійми, поніс його до виходу. Він виніс Мусу на вулицю, обережно поставив, потім з такою силою грюкнув дверима, що будинок Надир-бея аж здригнувся, ніби в нього щойно вдарило громом.

— А щоб же г-грім ударив у т-твою г-голову, щ-щоб б-блискавиці твою нікчемну бороду спалили! — застогнав Муса і, скреготнувши зубами, бігцем кинувся додому…

Що він міг зробити? Закричати на весь світ, щоб почули по той бік Чорного моря запорожці й примчали на своїх чайках палити Стамбул? А коли б і почули вони його крик, то як би прорвалися крізь оті фортеці, що їх будує Мусій Ціпурина?

Розділ четвертий, у якому доля пана Адамка робить іще один поворот

Березневий сніг був просякнутий весняною водою. Довкола все було вкутане суцільним туманом. З туману долинали людські голоси, якийсь стукіт… Запорожці будували чайки.

— То що ти мав сказати? — неохоче запитав Петро, коли вони з паном Адамком повсідалися на мокрому стовбурі поваленого дерева.

Пан Адамек подивився в туман, прислухався до звуків, що лунали здалеку й запитав:

— Що — до походу лаштуєтеся?

— Ти мені кажи прямо: в чім суть? Бачу по очах, що не для того прибув, аби милуватися на мене і на цей туман.

— Та не для того ж, холера, — сплюнув пан Адамек на пористий лід Дніпра.

— Ну давай, думай-думай, бо я маю мало часу.

— Та бачу ж, бачу… Випити маєш? У горлі пересохло.

— А ти що, щоб випити, гнав аж сюди? — усміхнувся Петро. — З чим прибув? Чи хочеш піддобритися, так навіщо воно тобі?

— А я вже піддобрився, тільки не знаю, як почати.

Скрипник скочив на рівні:

— Що з Марійкою, іродова душе? Ану, зараз же кажи, доки я тебе шаблею не мазнув по пиці!

— Ти кричи на когось іншого, а не на мене, пся крев!

— Де Марійка? — не відступав Скрипник.

— А де ж їй бути? Зі мною, — відповів пан Адамек.

Шабля свиснула в нього перед носом — поляк устиг відхилитися, а вдруге Петро не встиг махнути, бо пан Адамек, стрибнувши вперед, збив мов тараном, козака з ніг.

— Не та сила, що колись у тебе була, — підсумував поляк. — Добре тебе все-таки ота стріла зачепила.

Петро скочив на ноги. Адамек підняв шаблю й кинув її Скрипникові.

— Герць! — упіймавши зброю, вигукнув Скрипник.

— А ніколи! — відрубав поляк. — Я дав слово, що ніколи не підніму на тебе руки. Я й зараз збив тебе з ніг головою.

— Де Марійка, шляк би тебе трафив?

— Зі мною!

Петро ганявся за ним, а поляк усе втікав та стрибав у різні боки, не виймаючи своєї шаблі, аж доки йому не набридло.

— Ну, досить уже, — попросився він.

— Де Марійка? — гарикнув Петро, обливаючись потом.

— Кинь шаблю вбік, тоді скажу…

— Чорт з тобою, — сплюнув Скрипник і встромив шаблю в сніг.

— Зі мною.

— От іродова душа! — вилаявся Петро і знову хотів схопити шаблю. Та поляк виявився проворнішим. Він вихопив шаблю і пожбурив її далі. А вслід за нею пожбурив і свою.

— А тепер слухай, — промовив пан Адамек. — Мені вже остогидло з тобою гратися.

— Де Марійка?

— Стій і лічи до ста! А я тим часом розповідатиму.

Петро нахилився, схопив здоровенну каменюку й закричав:

— Уб’ю!

— О! Це ще краще! Я тим часом розповім… — почав був пан Адамек і одразу ж відскочив убік — каменюка гупнула поряд.

— Де Марійка?

— Стій і мовчки слухай! Марійка зі мною! — Пан Адамек знову відскочив. — Ну, де тут стільки отого каміння набралося? Єзус Марія! Та не кидайся, холеро! Любить вона тебе, а пана Адамка ані-ніц! Чекає на тебе — чи зараз, чи з походу. А зі мною вона тому, що довелося рятувати її од графа Лозовицького.

Петро поглянув спідлоба, потім обличчя мов проясніло.

— Ходімо на ту колоду, посидимо, — сказав він.

— Отак би й давно.

Вони посідали, трохи віддихалися, і пан Адамек почав:

— Так от, пан Адамек Квятковський, ктурий коха пенькних кобєт, а ще більше — правду і дружбу, злигався з коронним стражником Самійлом Лящем. І був у дружині коронного стражника до минулої середи. А тепер я не в дружині, бо я маю землю й майонтек і послав Ляща так далеко, що звідси не видно…

— Ти мені про Марійку розповідай, а не про чортзна-що!

— Май терпець. Усе по черзі… Так от, заскочили ми якось із лящевими хлопцями в Лозовики. Їхали саме лісом. Знаходжу хатину Марійки, а