Любава Олійник - Полонянка власних снів, Любава Олійник

Ми рушили до таємного входу, що вів прямо з палацу до підземелля. Мустафа, попри свій костюм, спритно пробирався вузькими коридорами, з цікавістю розглядаючи написи на стінах. Як і очікувалося, камера була зачинена. Тут взялися за справу Медріс та Захар, які виявилися не лише магами, а й талановитими злодіями. За кілька хвилин замок був відчинений, і ми опинилися всередині.

У повітрі стояв важкий сморід горілого, а Емрé знову безвільно звисав на ланцюгах без свідомості. Видовище було жахливим – його тіло покривали опіки, а з розбитих губ сочилася кров. Медріс та Захар швидко звільнили коханого і почали застосовувати зцілюючі заклинання.

—Води… — хрипким голосом промовив Емрé, ледь розплющивши очі.

Я кинулася до нього, намагаючись якнайшвидше подати води, але руки тремтіли, і я ледь не розлила все, несучи в них кухоль. Зі злості на власну незграбність розвернулася, щоб взяти інший кухоль, і в ту ж мить відчула сильний пекучий біль у потилиці.

Голоси стихли, світ перекинувся, і в очах запанувала непроглядна темрява…

Візуалізація до розділу 
Мустафа Доган

Голова розколювалася на шматки, не даючи навіть поворухнутися. Крізь завісу болю пробивалися уривки спогадів, як жахливі тіні з минулого. Скільки часу минуло? Година? День? Вічність?

— О, так, — пролунав низький, тягучий голос, і шкірою пробігли мурашки.

— О, ні, — вирвалося у мене з роздратуванням, змішаним з відчаєм. — Забирайся геть!

— Ані, люба. Досить командувати своїм майбутнім чоловіком, — Шаруккін невблаганно наближався, і його тінь падала на мене, як похоронна пелена.

—Не підходь. Я тебе вб’ю! – мій голос був повний рішучості.

—О! І як?

Він накинувся на мене, як хижак на здобич, поваливши на ліжко. Його важке тіло придавило мене, відбираючи останні залишки повітря. Пальці, грубі, як коріння старого дерева, рвали тканину моєї нічної сорочки, ніби намагалися розірвати мою душу. Він руйнує мене, шматок за шматком, — промайнуло в голові. Я заплющила очі, прагнучи вигнати його образ, але його обличчя, спотворене жагою та ненавистю, стояло перед очима, як кошмар, від якого неможливо прокинутися.

—Цього разу я не опущу можливості взяти тебе, - в його очах танцювала маніакальна одержимість.

Він вивільнив мої груди з-під нічної сорочки і вп’явся, закусивши до болю сосок. Я мимоволі здригнулася і скрикнула, але він тільки усміхнувся.

—Ось так, мені до вподоби змішані почуття. Пристрасть і біль завжди поруч, - він провів пальцем по моєму соску, ніби оцінюючи товар, і ледь ущипнув. Від його дотику мені хотілося виблювати. Де зараз Емре? Чи відчуває він мій біль? Я спробувала вирватися, проте напоролася на болючий ляпас:

—Усе тільки починається, Ананіє. Не смикайся, доки я не дозволю, - гаркнув Шаруккін і навалився на мене всією вагою.

—Я ніколи не буду твоєю, тварюко, - мій голос прозвучав хрипко, майже беззвучно. Його удар по обличчі оглушив мене. В роті відчула, як розтікається тепла рідина, схоже, я прикусила щоку, або він розбив мені губу. Кров... Смак крові. Я ніби знову на полі бою, знову борюся за своє життя.

Подальші події розгорталися, як в кошмарному сні. Кожен його дотик був як удар ножем, кожне слово — як плювок в обличчя. Я боролася, як поранений звір, але він був сильнішим. Його рука затисла моє волосся, зафіксувавши голову в нерухомому положенні, і я змушена була дивитися в його холодні, безжальні очі.

— Хочу, щоб ти дивилася на мене, а не відверталася. Дивитися ти будеш тільки на мене! Після цього ти більше ніколи не будеш мріяти про нього, — в його словах звучала зловісна обіцянка, що розривала моє серце на шматки.

Як я зможу після цього торкатися Емре? Як я зможу дивитися в його очі, знаючи, що його брат… його двійник… Від цих думок по моєму обличчю потекли сльози – тихі, безсилі, але вони лише розпалили його звірину жагу.

Тим часом він підняв залишки моєї сорочки до грудей, зірвав білизну і насолоджувався моїм приниженням. Його погляд, брудний і хтивий, обмацував кожен вигин мого тіла, ніби я була бездумною річчю. Він навіть наважився… Ні, тільки не це!

Саме в цей момент, коли його увага була зосереджена на оскверненні мого тіла, в мені прокинувся звір. Інстинкт самозбереження взяв гору над страхом і огидою. Зібравши всі залишки сил, я потягнулася до підсвічника, що стояв на тумбочці біля ліжка.

Удар був точним, але він виявився хитрішим, ніж я думала. В останню мить він перехопив важкий предмет, і доля секунди вирішила мою долю. Я кинулася до дверей, сподіваючись на порятунок. Тікаючи, краєм ока побачила, як Шаруккін наздоганяє мене, його обличчя спотворене люттю.

Ні! Не здаватися!

Я заверещала, і повернула голову до свого переслідувача, але опинилася в чиїхось обіймах.

— Не може бути… Ти? — прошепотіла я, не вірячи своїм очам.

Мене обережно відпустили і відправили за спину, ніби ховали від небезпеки. Ешшар, спокійний і незворушний, промовив, дивлячись на брата:

—Залиш нас.

—Не втручайся братику. Це мої справи.

За дверима побачила Мустафу зі своїми магами, - вони допомагали Емрé прийти до тями. Побачивши мене, чоловік скомандував:

— Ви відповідаєте за нього, а я забираю дівчину. Їй тут небезпечно.

Він кинувся до мене, але я вирвалася з його рук і побігла до Емре. Хочу бути лише з ним, відчувати його тепло, чути його голос.

— Ні,  Емре! Або ми йдемо разом, або залишаємося з ним! — крикнула я, незважаючи на небезпеку.

— Ані, йди з Мустафою, я повернуся. Обіцяю, — прошепотів Емре, його голос був слабким і хриплим, але сповненим любові та рішучості.

Він лежав на землі, безпорадний і поранений, а я припала до нього, як до найціннішого скарбу, боячись втратити його назавжди. Гладила його волосся, обличчя, намагаючись запам’ятати кожну рису, кожну деталь. Мустафа вже відтягував мене, розуміючи, що часу майже не залишилось.