Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

грає та дивна українська пісня про терен, яку так полюбляла співати Марго за їхніх спільних, нерозлучних років студентства; мерехтить вогнями ліхтарів стара вулиця Білоруська, віддає гомоном Лук’янівський ринок, плентається старий чеський тролейбус, що йде від метро до самого їхнього інституту. То пробігає її молодість, якій вже не буде вороття, яка назавжди залишилась там, де колись усі вони зустрілись.

«Так починається шизофренія середнього віку», – думає вона собі і повертається до дійсності, до того росіянина, до свого завдання, до мети, заради якої вона тепер живе на світі.

Її супутник прокидається і дивиться на неї. Вона хилиться до нього і цілує його в губи. Цілунок триває з півхвилини, після чого чоловік повністю прокидається і починає тягнути до неї свої руки. Ірина впевнено відводить ті його руки та каже:

– Не зараз, любий. Тільки після зустрічі.

Він кориться її волі в той час, як шасі літака торкається смуги. За двадцять хвилин вони вже мчать у місто, в саме його серце, де стоїть жорстокий та похмурий Кремль.

Їй пропонують чай, каву, воду, але вона відмовляється. На столику перед нею лежать папери. Навпроти сидить її новий коханець, а поруч із ним – генерал ФСБ. Усі вони чекають на людину президента, яка і прийме остаточне рішення.

Чиновник затримується, і вона помічає, що генерал нервує. Так само робить і її коханець.

«Жалюгідні слимаки. Раби від кінчиків пальців на ногах до тім’я на їхніх придуркуватих головах», – думає вона собі й неспішно закурює сигарету.

Людина президента з’являється за двадцять хвилин і одразу переходить до справи.

– Які результати вашої зустрічі? – звертається чиновник найвищого рангу до коханця Ясинської.

Той підводиться на ноги і починає свій звіт. Коли він закінчує, Ясинська дивиться на людину президента і розуміє, що той незадоволений останніми словами її коханця. Тому вирішує втрутитись у ситуацію.

– Дозвольте мені пояснити, – каже Ірина, і чиновник повертається до неї.

Невимушеним нахилом голови він дозволяє їй це зробити.

І вона пояснює. Каже те, що народжується в її розумній голові по ходу тієї бридкої п’єси, яку Росія грає вже не перший рік.

– Як вірно зазначив мій колега, турок погодився, але висуває зустрічні умови. На даному етапі було б доцільно дослухатися до тих умов. Вони не зовсім прийнятні для нас, але ми маємо розуміти, що він нам потрібен більше, аніж ми йому. Важливим бачиться не втратити цей контакт. Він – професіонал своєї справи. В нього є люди, ціла мережа, зв’язки з різними етнічними групами, з «Ісламською державою», «Хезболлою», залишками баасистів, шейхами арабського світу, котрі, як і ми, не задоволені ситуацією, що склалася. Але найголовніше – це те, що він має вплив на маси. А нам потрібні саме маси, адже наша ціль – масова думка. Ми повинні змінити її. Зробити це в досить стислі терміни. Без допомоги турка така задача виглядає неможливою.

– Неможливою чи такою, яку складно реалізувати? – запитав чиновник президента.

Вона думає якусь хвильку, а потім впевнено дає однозначну відповідь:

– Неможливою. Абсолютно неможливою.

– Що ж, – людина президента стає задумливою. Ірина розуміє, що наразі він ухвалює рішення.

– Продовжуйте роботу з ним, – врешті-решт каже чиновник. – Ми даємо на це згоду. І пам’ятайте, що від виконання даного завдання залежить ваше подальше майбутнє.

Він іде, і тільки після цього Ірина помічає, як сильно спітнів генерал ФСБ.

Її коханець підводиться і йде до бару, звідки дістає пляшку віскі. Він наливає віскі собі та генералові, і вони п’ють без жодних промов, прелюдій та лірики. Після наливають ще по одній склянці і так само вмить спустошують їх.

– А ви раби. До того ж боягузи, – каже їм Ясинська, теж встає, відходить до вікна і знову закурює.

Вона стоїть, дивиться на Москву, курить сигарету і думає про турка.

Його звуть Адем Кая, і йому сорок сім років. Він невисокий на зріст, атлетичної статури, зі шрамом під правим оком, якого отримав ще в далекому дитинстві під час вуличної бійки, коротким чорним волоссям та поглядом, наче у старого, досвідченого ворона, що усе життя звик існувати за рахунок інших.

Адем Кая починав свою кар’єру в Катарі, куди його направили зі Стамбула. Народившись у бідній багатодітній родині турецького шкільного вчителя, з ранніх років Адем усвідомив, що його майбутнє залежить виключно від його спроможності потрапити у коло тих, хто контролює багатства та, відповідно, владу. Він мав сподобатись, стати корисним, зробити послугу комусь із сильних світу цього. Але до того часу, поки йому не виповнилось сімнадцять років, таких на життєвому шляху Адема Кая не зустрілось. Допоміг, як завжди це трапляється, випадок. Заступившись на безлюдній вулиці за молодика, який виявився кур’єром одного поважного чоловіка і якого вже хотіли прирізати місцеві хулігани, Адем Кая проклав собі шлях у світ влади. Далі він знав, що йому робити. Хоча його батько був бідним, проте розумним, тому й передав синові найбільше своє багатство – знання та досвід. І за це Адем був йому вдячний.

А потім доля закрутила Кая. Катар, Оман, Саудівська Аравія, знову Стамбул, потім Росія, після Крим, з Криму він їде до Йорданії, далі прямує до Іраку, де затримується на довгих шість років, аби повернутися до Стамбулу в новому статусі.

Контакт із Кая – ідея Ясинської, за яку вона несла повну відповідальність. Та й сам проект роботи з масовою думкою арабських країн належав виключно їй.

– Час засвідчив, що на інформаційному полі Близького Сходу у нас повне фіаско. Ми не зможемо бути ефективними виключно зброєю. Нам потрібен контроль над розумом, – сказала вона своєму коханцю, і той передав таку думку Ірини людині президента.

Кремль знав про проблему. І навіть намагався вирішити її. Але Сирія та Саудівська Аравія – то не Україна, яку кулями та кров’ю приковувала до себе Росія. Там зовсім інший менталітет, історія, традиції, світогляд. То зовсім інші люди, яких, здавалося б, марно дурити, бо вони вірять в Аллаха і довіряють тільки своїм, та й то не завжди. Ситуація на Близькому Сході не додавала шани Росії, і з цим потрібно було щось діяти, адже ціна на нафту вже просто не могла падати нижче. Це усвідомлювали і в Вашингтоні, і, звісно, ж у Москві. Але це саме усвідомлювали і в країнах арабського світу, тих, що на пісках будували рай, жили за суворими законами ісламу, карали за непокірність і зухвалість, опікувалися своїми громадянами виключно за рахунок нафтових