Сергій Русланович Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Це було не так просто. Одна справа брехати з екранів телевізорів та газетних шпальт, зовсім інша – повірити у той жах, що коїв російський президент.

– Я не зможу, – сказала Ірина Забіяці.

– Зможете, – відповів він на те. – Ви вже вірите у правильність його дій.

Ясинська задумалася.

«Можливо, він і правий. Я стала одним з рупорів путінської пропаганди, символом кровожерливої брехні, прикладом того, яким не має права бути журналіст», – казала вона собі.

– Все просто, – мовив Забіяка. – Згадайте та проаналізуйте те, як ви створюєте свої сюжети. Чи нервуєте ви під час своєї роботи?

– Ні, – сказала вона і зрозуміла, що в роботі справді не нервує, а всю брехню кремлівської пропаганди сприймає як єдину істину.

– Передивіться свої репортажі. Зрозумійте одне: з екрана ви говорите впевнено та щиро. Вашим словам вірять люди. Але й ви сама вірите у правдивість своїх слів. Проекспериментуйте. І ви зрозумієте, що я правий.

Вона так і зробила. Спершу не вийшло. Далі ще гірше. Але десь за місяці три вона збагнула, що Забіяка мав рацію. Тепер вона перетворила тренування на гру з власною свідомістю та підсвідомістю. І їй подобалася та гра. Коли ж її коханець Валерій Тюрін наважився сказати Ясинській про детектор брехні, вона була готова до зустрічі з ним.

– Не переймайся, любий! Я доросла дівчинка і розумію, що без цього не обійтися ані тобі, ані мені. Коли держава цього потребує, я скорюся такій її волі.

І за тиждень вона зустрілася з ним – детектором брехні, що був її Рубіконом.

* * *

Світанок. Вона стоїть на балконі, в самому халатику на голе тіло. В її правій руці видніється вогник сигарети. Ліва спирається на перило. Він підходить до неї ззаду і починає пестити груди. Він стискає їх, цілує її волосся, шию, опускається нижче і нижче, аж поки не досягає жаданої цілі.

– Не зараз, – каже вона і відштовхує його.

– А коли? – в його питанні вона чує несамовитий чоловічий розпач і задоволено посміхається про себе.

«Ти мій. Це вже точно», – наче каже вона.

– Коли цього захочу я, – говорить вона йому і повертається до кімнати.

Його рот кривиться, і він плентається за нею.

– Ось завжди ти так, – каже він і сідає на диван.

Тим часом Ясинська починає одягатися, дражнячи його своєю вродою.

Поруч із нею вже не Тюрін. Він давно забутий, як і детектор брехні. Він залишився на нижчому щаблі кремлівської ієрархії. Вона ж крокувала вгору.

З кожною новою сходинкою Ірина Ясинська втрачала частину себе, тієї далекої жінки, якою вона була у Києві. Та й в перші роки життя у Москві в ній ще залишалася якась мораль, віра, співчуття. Тепер же це все кудись поділося, зникло, наче ніколи й не було. Натомість ожила в ній ціль, що звалася коротким словом помста, і Ясинська йшла до неї, не відчуваючи страху, бо то була остання її мета, яку вона прагнула реалізувати за життя. Що буде потім, її вже не цікавило, бо разом зі звісткою про смерть Андрія померла і її душа.

– Я не можу так жити! – прокричав він і схопив її за руку.

Натомість вона зневажливо подивилися на нього й дала ляпаса.

– Ще раз так зробиш, втратиш мене назавжди, – сказала Ірина.

Він вже проклинає себе за миттєву слабкість, але нічого не може вкоїти, бо хоче ту жінку і вдень, і вночі. Проживши на цьому світі п’ятдесят один рік, він розуміє, що ще ніколи так не жадав жодної зі своїх жінок. До слова, в нього їх було досхочу.

«Наче справжня відьма», – думає він собі і теж починає збиратися. Їхній літак здійметься в небо за дві години, а тому потрібно поспішати. Він так і робить.

Час летить стрімко. Вони під’їжджають до аеропорту, ось за якусь мить проходять паспортний контроль, а ось уже сидять поруч у салоні бізнес-класу.

– Я спатиму, – каже він і за мить уже хропе.

Вона ж дивиться у вікно ілюмінатора і згадує ту іншу, давно зниклу Ірину Ясинську.

Подумки йде до неї їхній старий двір біля Львівської площі, весняні аромати квітів і дерев, від яких паморочилася голова, а тіло прагнуло дії. Вона бачить покійну маму, що гладить своє рукою її волосся, батька, який одного ранку прокинувся, вийшов з їхньої квартири і вже ніколи не повернувся, а знайшли його тільки за три місяці у каламутних та холодних водах Дніпра. Вона чує голоси друзів – малого Івана Принципа, Андрія, гіркий плач Марго, що його заступає сміх розпачу від кохання, яке ніколи не знало відповіді. Наче кадри з давно забутого кінофільму, біжать картинки її долі, її батьківщини, яку вона покинула, аби втекти від неспроможності жити в одному місті поруч із тим, кого кохала найбільше в цьому лихому світі. Вона розуміє, що нічого вже не змінити, не повернути, не забрати з собою, бо все вже втрачено, загублено, вбито. І їй кортить тільки одного – виконати завдання, увійти в ближнє коло, стати поруч із тим, кого вона прославляла в медіа-просторі і проклинала ночами, коли давилася сльозами та власною безпорадністю. Хай там що, а вона залишалася жінкою, звичайною жінкою, якій теж хотілося своєї крихти щастя, аби чоловік і діти, дім і робота, радощі материнства та спокій, що йде від його сильної чоловічої спини, за якою вона вже ніколи не буде, наче за тією кам’яною стіною.

Вони летять над Росією, рейс Сочі—Москва, і вона дивиться на хмари, що пропливають під нею. Згадується літній дитячий табір під Києвом, густі ліси, злі та кусючі комарі та їхній перший цілунок з Андрієм, за яким спостерігав Іван Принцип, ховаючись за будівлею їдальні. Вона пригадала свій сміх і те, як тікав у сльозах малий Іван, а Андрій гнався за ним у бажанні зупинити та пояснити малому дурнику, що таке кохання. Але так тоді і не наздогнав Принципа.

Ясинська заплющує очі та намагається заснути, але навіть у суцільній темряві перед нею так і стоїть той Київ, найпрекрасніше з міст, в якому їй вже ніколи не бути щасливою. Вона приборкує емоції, мовчазним криком гримає на себе, та минуле бере своє. Воно шкребе Ірину своїми пазурами, б’є кривими лапами незворотності у самісіньке її серце, перевертає з ніг на голову усю ту Ясинську, яку знає сучасна Росія. У вухах глухою луною