Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– То ти нічого не знаєш? – здивувався хлопець.

– Зовсім – не стала я брехати.

– Ну… на скільки я знаю Богдан Хмельницький – ватажок національної визвольної війни проти Речі Посполитої, хоч і сам поляк... – намагався пояснити хлопець – а щодо Фіна – ти маєш рацію. Він його правнук...

– А Вільгельм? – уточнила я.

– Вільгельм Ікло справді батько Соломії. Він загинув у битві під Полтавою разом із його союзником Роджером Равві – махнув хлопець на протилежну стіну, де висів портрет срібноволосого і блакитноокого воїна.

Дивлячись у неймовірній глибині блакитні очі з переливами я мимоволі згадала про Ширу.

– Він батько Шири Равві – підтвердив мої здогади хлопець – адже вона й тебе привела сюди?

Я лише усміхнувшись, кивнула. І лише потім до мене дійшов сенс слів…

– Чекай… ти сказав «й тебе»? – округлила я очі – А кого ще?

– Мене – сором’язливо почухав він потилицю – Рік тому…

– Справді? Сподіваюся тебе сюди не Фін віз…

– Ні, загін Шири… 

Ми перезирнулися і засміялися. Обидва розуміли, як Заку пощастило тоді. Та й мені, чесно кажучи, жалкувати було ні чого

Час пролетів непомітно. З побожним, невідомо звідки узятим трепетом розглядаючи портрети я втратила Зака десь між кімнат. З картин різного розміру на мене поглядали воїни, яких на третьому поверсі різко замінили правителі та, схоже, маги.

Вражала неймовірна майстерність художників, які створили портрети. Складалося враження що чоловіки та нечисленні жінки були живими і от-от почнуть рухатися. Також мені було неясно призначення цієї будівлі. Що то за портрети? А речі? Записники, ножі, мантії, корони, прикраси…

Ну припустимо, можливо, ці картини великих художників або портрети багатих людей, враховуючи їх прикраси. Ну, тоді навіщо вони зібрані саме тут, у нікому невідомій будівлі?

І якраз навпаки! Здавалося, що це якесь святилище, як родове гніздо…. Мало вірилося, що про нього ніхто не знав.

– Алана – змусив мене здригнутися зловісний шепіт.

Різко обернувшись, полегшено зітхнула:

– Привіт, Грицьку! – махнула я примарі.

– А ти ж знаєш, що не в тому порядку обходила зали? – ніби між іншим поцікавився хлопчик, бовтаючи ногами, що звисали зі столу.

– В сенсі? – не зрозуміла я.

– У сенсі спочатку була Русь, а вже згодом виросло Запоріжжя.

– Грицьку, а можеш нормально пояснити? – благала я.

– Це будівля пам'яті, – хмикнув хлопчик, посміхаючись – тут зібрано портрети та речі більш-менш значимих для Запоріжжя людей. Навіть науковців, письменників і супротивників.

Пазл склався.

Стали зрозумілими і порожній перший поверх, і загадкова атмосфера.

Таке приміщення збирали явно патріоти... Справжні... які люблять свою країну, а не просто кажуть про це!

– Ти не забула, що на нас Святослав чекає?! – підскочив до мене скуйовджений Зак.

Привида, як вітром здуло, ну а ми вже за 10 хвилин пролетіли весь ліс, не забувши забрати зібрані Заком трави. З до чортиків злим Святославом ми зустрілися на кордоні з містечком. Старий вже сам йшов нас шукати.

– Ви де обоє пропадали? – гарчав Галицький – я вам зараз вуха по відкручую!

Незважаючи на жорстокі обіцянки, наші вуха залишились на місці. А ось покарання нам уникнути не вдалося. Озлоблений торговець три поти з нас зігнав, доки нарешті не змилувався.

– До побачення! – попрощалася я, і, побачивши годинник кинулася на біг, коли Зак намагався відірвати свою стомлену тушу від підлоги.

Настрій був поганий, та часу розкисати в мене не було. Тільки-но відійшовши від двору Святослава, кинулася в таверну. Тренування, втім, як і прогулянка відволікали мене. Зараз же, йдучи у звичне місце роботи, я знову сумно розмірковувала.

Дехто каже, що думати корисно. Це явно не про мене...

Який це чудовий острів! Тут добрі люди, гарна природа... тільки ось мені він чужий. Нестримна енергія і п'янка свобода, що витають у повітрі, здавалося не для мене.

Ось кому я потрібна? Правильно! Нікому. Якби було інакше, я б не опинилася в такому становищі. Може правий Фін?

Мені просто хочеться знову побачити рідних.

На очі звернулися сльози. Як же набридло в собі все це носити! Ще й Фін цей чіпляється. Почувши шум натовпу, озирнулася.

Побачивши таверну, глибоко видихнула, витерла сльози і попрямувала до неї.

Увійшовши до будівлі, вражено завмерла. У центрі зали, за столиком сиділо двоє хлопців. Однак свідомість замінила зелені очі блакитними, носи з горбинкою, маленькими елегантними... а волосся подовжилося вдвічі...

Двоє близнюків-воїнів, здалися мені неймовірно знайомими дівчатами.

Змигнувши, перевела погляд в інший бік. Там, за столиком біля величезного вікна, сиділа Леся. Чи не Леся?

Несподівано яскраво виражені зелені очі збільшилися, а губи зменшилися. На руді локони ляг гостроверхий капелюх, а замість залізної збруї з нагрудника та спідниці, на тілі красувалася простора фіолетова сукня.

– Хельга! Ти чого? – пролунав десь дзвінкий дівочий голосок рудоволоса обернулася.

Переляканим зайцем, сіпнувшись убік, натрапила на ранкового рудоволосого незнайомого хлопця. Здавалося, що не було тих м'язів, якими красувався молодець. Пам'ять домалювала камзол і ластовиння.

Раптом одяг і шкіра нещасного зайнялася, і почала повільно тліти... За мить від бідолахи залишилися одні кістки, та й ті звернулися в пилюку...

Усередині все стислося, а на щоках у скронях виступив холодний піт. До горла підкочував ком, а очі заливались сльозами. Хтось, різко схопивши за плечі, посадив мене на стілець. Від несподіванки я хотіла скрикнути, але лише здавлений хрип вирвався з глотки.

"Ну ти і ганчірка!" – загарчав неприємний голос усередині.

– Алана! – акуратно трясучи мене за плече, кликав стурбований Тихомир.

– А? – нарешті повернулася я в реальність.

– З тобою все гаразд? – присів переді мною хлопець, заглядаючи в очі