Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

про всяк випадок свердлив дірки. Тобі продірявили купу дірок ні за цапову душу, а ти все одно приходив до приймальні на півгодини раніше, аби лишень з вікна нишком кинути на неї оком. Певна річ, на балконі й духу її не було. Якось, коли ми гуртом вийшли з кіно (кінотеатр був саме на площі Мінґетті), ти організував бій у сніжки і горланив, як навіжений, ми всі навіть вирішили, що ти п’яний. Ти сподівався, що вона визирне у вікно і подумає про те, який же ти молодець. Натомість визирнула стара шкапа й зарепетувала, що викличе поліцію. І тут тебе осяйнуло! Ти організував ревю, виставу, гранд-шоу всього ліцею. Того року ти запросто міг провалитися на іспитах, бо в голові тобі була лише вистава, сценарій, музика та декорації. Нарешті, пробив час: увесь ліцей разом з родинами міг прийти до головної аудиторії, щоб подивитися найнеймовірніше шоу в світі. Вона приходила двічі поспіль. Окраса програми — пані Маріні. Вона була вчителькою природничих наук. Кістлява, як драбина, пласка, як дошка, волоссячко гулькою, завжди носила окуляри, як у мухи цеце, й чорний нагрудник. Ти був так само сухоребрий, як пані Маріні, тож завиграшки міг вдягнутися нею. А в профіль — так то взагалі викапана училка. Щойно ти ступив на сцену, зала заплескала так, що й самому Карузо не снилося. У пані Маріні була звичка: під час уроку вона діставала із сумочки пастилки від кашлю і потім півгодини язиком ганяла їх у роті від однієї щоки до іншої. Отож, коли ти поліз до торби і вдав, що дістаєш пастилки, а потім випнув язика спочатку з однієї щоки, а потім з іншої, ніби ганяєш ротом пастилку, ну, чесно кажу, зала просто випала. Гамір від сміху не стихав хвилин зо п’ять. Одним порухом язика ти довів до екстазу цілісіньку сотню людей. І став зіркою. Та було очевидним, що насправді ти раював через те, що серед глядачів була вона і що вона бачила твій тріумф.

— І мені не спало на думку, що прийшов час для сміливих дій?

— Дідька лисого, а твоя обіцянка дону Ренато?

— Отже, окрім тих випадків, коли я продавав квитки, я до неї більше не балакав?

— Кілька разів заговорив, наприклад, коли увесь ліцей повезли до Асті подивитися трагедії Альф’єрі й увесь театр по обіді був наш. Ми вчотирьох навіть змогли відвоювати собі місця у ложах. Ти почав розглядати партер та інші ложі, шукаючи її, аж ось зауважив, що вона притулилася у глибині зали на відкидному кріслі, звідки зовсім нічого не видно. В антракті ти ніби випадково підійшов до неї, привітався і спитав, чи добре їй видно. Дівчина поскаржилася, що зовсім нічого, й ти великодушно розповів, що у нас чудова ложа і, якщо її ласка, дівчина може приєднатися до нас — у ложі є ще одне вільне місце. Вона прийшла, решту вистави дивилася, перегнувшись через перила, а ти увесь цей час просидів десь там у закутку, в глибині зали. Звісно, сцени ти більше бачити не міг, але натомість дві години витріщався, не відводячи очей, на її потилицю. Майже оргазмував.

— А що потім?

— А потім вона подякувала тобі і приєдналася до своїх подружок. Ти повівся по-джентльменськи, і вона тобі віддячила, от і все. Я ж казав, дівчата тоді вже були справжніми панянками, вони б із нами і на одному гектарі не сіли.

— Навіть попри те, що в ліцеї після вистави я став зіркою?

— Атож, а ти гадав, дівчата закохуються у Джеррі Люїсів?[208] Вона вважала тебе славним, та й по всьому.

Гаразд, від Джанні я почув банальну історію шкільного кохання. Але лише подальший розвиток цієї історії міг би мені чимось згодитися. У тому безпам’ятті я прожив увесь курс. Потім настали канікули, і я зазнав нелюдських страждань, адже не знав, де вона і що з нею. Восени по поверненні до навчання мої обожнювальні ритуали продовжилися (це я вже сам знав напевне, а не зі слів Джанні, бо й досі продовжував дряпати вірші). Гадаю, почувався так, ніби вона зі мною поряд день у день, втім, мабуть, і вночі теж.

А посеред четвертого курсу Ділі Саба раптом зникла. Як я дізнався від її подружки Нінетти Фоппи, дівчина покинула не тільки школу, а й місто взагалі, виїхала разом із родиною. Справа була заплутана, навіть сама Нінетта не знала нічого конкретного, лише чула якісь плітки. Казали, що батько Ліли втрапив у круту халепу, щось на кшталт великого банкрутства, що сильно по ньому вдарило. Він лишив геть усе в руках адвокатів, а сам, очікуючи, поки справи владнаються, подався за кордон, отримавши там сяку-таку роботу. Але справи, вочевидь, на лад так ніколи й не пішли, бо родина не повернулася.

Ніхто не знав напевне, де вони поділися. Хто казав, що осіли в Аргентині, хто — в Бразилії. Значить, у Південній Америці. У ті часи нам навіть Луґано видавалося межею досяжного світу. Джанні землю рив, так старався. Виявилося, що у Ліли була подружка, така собі Сандрина. Але та Сандрина на знак вірності й підтримки мовчала, як риба, хоч ми були певні, що вони з Лілою листуються. Втім, хто ми такі, щоб дівчина видавала чужі таємниці саме нам.

Решту часу, що лишався до випуску, півтора року, я провів у неймовірному нервовому напруженні й тузі. Перетворився на ганчірку. Думав лише про те, де Ліла і що з нею трапилось.

Потім, за словами Джанні, я вступив до університету і, як видавалось, про все забув. Протягом усього навчання в університеті, аж до випуску, у мене було лише дві дівчини. Врешті, я познайомився з Паолою. Ліла мала б стати лише спогадом юності, як це зазвичай трапляється. Але натомість я ганявся за нею все своє життя. Певний час я навіть хотів переїхати до Південної Америки, сподіваючись зустріти її посеред натовпу; не знаю, десь між Вогняною Землею та Пернамбуко. Якось у мить слабкості я навіть зізнався Джанні, що у численних своїх любовних пригодах, у всіх жінках шукав її обличчя. Я жадав побачити її ще принаймні раз, поки не прийшла смерть. І не має значення, якою вона стала. «Ти знищиш чарівливість спомину», — відмовляв мене Джанні. Але я не зважав, бо ж не міг лишити цей борг невиплаченим.

— Ти поклав життя на те, щоб знайти Лілу Саба. Я