Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

«Мирослава! – подумки зойкнув парубок, і мимоволі замилувався її вродою. – Боже, яка красна!»

У замріяній поставі дівчини було стільки зграбності і звабливої краси, що не захопитися нею міг хіба що струхлявілий, замшілий пень.

«Максимко-то наш не дурного тата син, – несподівано для самого Гната в його голові виникла зла, чужа думка. – Ласий шмат вирішив відбатувати для себе... Ач, що намислив... І сама, мов писанка, і боярського роду... Придане, певно, і в дві хури не спакуєш... А батечка, котрий супроти шлюбу сопе, не сьогодні, так завтра чорти вхоплять з нашою допомогою! Того й виступає супроти вогню, що за добро, яке в його руки потрапити має, піклується. Певно, шкода свого. Хитро усе зметикував... А ти чим же гірший?»

Думки парубка, непомітно скеровані чужою волею, звернули в те небезпечне русло, котре веде людину до прірви. Іншим разом він може й спохопився б, але зараз лють, яка з новою силою закипала в грудях, вкупі з ображеним гонором, уже не залишали йому часу огледітися і спам’ятатися.

«Чим гірший? – продовжував нашіптувати голос. – Та тим, що твого батька вбили прокляті монголи, і він не може правити громадою, як Беркут зі своїми синками. Того ти й став боягузом, а Максимові дістануться вареники зі сметаною... Але не турбуйся, ти ще їм усім покажеш, чого Гнат Кравець вартує! Лиш дрібку одваги – і Мирослава твоєю буде! – голос уже не шепотів, а кричав. Переконливо, незаперечно... – Схочеш, і буде!... І тоді ти, ти!, а не Максим, на боярських перинах качатимешся...»

Гнат провів долонею по обличчі, і відсмикнув руку від холодного, мов лід, геть спітнілого чола.

«О, Господи! Про що це я? Збожеволів, не інакше!.. «

Він зробився настільки осоружний сам собі, що був ладен затопити кулаком у власну пику. Здавалося, що ще мить – і ангел-охоронець, який завше поруч з людиною, зможе перемогти в його душі диявола, але тут втрутилася Доля.

Що ж інше?

Мирослава, яка до того спокійно розчісувала волосся, раптом скрикнула, зірвалася на ноги і схопилася рукою за сорочку на грудях. Тоді, не роззираючись навколо, стала хутко розв’язувати плетену з кольорових ниток шворку, що стягувала комір. Тільки-но сорочка стала вільнішою, як дівчина хутко спустила її з плечей, вмить оголила не по-дівочому пишно налиті, але пружні перса, і – обережно зняла з лівої півкулі якусь мурашку.

Що то було таке, Гнат не розгледів, та й не намагався, бо од ненароком побаченого, йому пересохло в роті, а кров бухнула в голову, туманячи погляд і відбираючи останні крихти розуму.

Мирослава тим часом засміялася тихо сама з себе, послинила палець і протерла вкушене місце.

Вона була сама в безлюдному місці, почувалася хороше. Сонце вже пекло з усією щирістю. Тож дівчина не поспішала одягатися. А навпаки, ще й простяглася горілиць, підставляючи біле тіло теплим променям.

Усі Гнатові думки кудись пурхнули, наче стривожені горобці, і парубок, уже майже не розуміючи що чинить, рушив уперед, не розбираючи дороги.

Мирослава, як тільки-но почула тріск сухих гілочок під ногами парубка, миттю підхопилася, оправила на собі одежу, ще й стулила лівою долонею комір на шиї, а правицею в той же час вихопила з піхов легкого, підібраного під її руку, меча, що лежав осторонь.

– Хто тут?! 

«Козир-дівка!» – похвалив ще про себе Мирославу Гнат і показався з-за корчів.

– Гнат? – здивувалася дівчина.

Їй досить часто доводилося бачити цього похмурого парубка поруч з Максимом, і Мирослава знала, що вони майже побратими.

«Зараз! Задури їй голову, затули рота і зв’яжи... – підказав послужливо знайомий лихий голос. – Потім... А потім дівка вийде за тебе, куди ж з соромом подінеться. Хто їй повірить, що не сама у ліс вийшла...»

І Гнат мовчки ступнув уперед ще один крок.

«Але, гов! – раптом передумав порадник. – А якщо не вдасться? Якщо почнеться шамотанина? Дівка вспіє зчинити крик. Наскочуть челядники... Тоді вірна смерть! Е, ні, так не годиться... Стривай, зараз щось вимислимо. Не дарма ж сеї ночі Купали... Пожди, пожди. О, здається так найкраще буде...»

Чужі думки вихором проносилися в голові парубка, а він лише сопів важко і дурновато всміхався, не кажучи й пари з уст.

Ця мовчанка дещо стривожила дівчину, і вона, що вже було опустила меча, побачивши знайомого, знову підвела вістря і тісніше стулила полотно на грудях. Від думки, що Гнат міг бачити її оголену, Мирослава зашарілася і розізлилася. Гостре слово вже так і просилося на язик, все ж вона було не аби там якесь дівчисько – боярівна!

– Мене Максим прислав! – бухнув, як з моста у воду, Гнат те, що становчо наказав голос, бачучи, що ще мить мовчання, і дівчина або штрикне його мечем, або здійме лемент. Що у двох кроках від боярської оселі привело б до одного кінця.

– Максим?! – перепитала Мирослава вражено і радісно, одразу ж відкладаючи вбік меча. Але раптом чогось стривожилася. – Що? Що трапилося?

«От, спасибі!» – подумки подякував парубок невідомому за слушну пораду.

Гнат вже був не на жарт злякався, що зараз його викриють, а тому більше не вагаючись й миті, заходився плести усе те, що послужливо шепотів йому невидимий радник, аби таки задурити дівчині голову.

 – Пощастило мені, що на тебе натрапив! А то сидів би тут у кущах, не знати доки, аби тебе побачити. А Максим каже, – торохкотів хутко далі не даючи їй опам’ятатися, водночас вбираючи очима в себе її стрункий стан і стиглі вишні вуст, пишний сніп волосся і звабливо завкруглені бедра, волошки очей і..., хоч дівчина не відводила руку від шиї, притримуючи розшнуровану сорочку, але ж він уже бачив! Певно, ще й навіть швидше за Максима... При згадці про дівочі перса, Гната знову кинуло в піт, і він відчув, що руки мимоволі зводяться, аби вхопити Мирославу в обійми.

 «Терпи! – заспокоїв голос. – Терпи! Вже не довго! Обіцяю, що ще цієї ночі твоєю буде!»

– Мчи, Гнате, до Мирослави і як тільки побачиш саму, – продовжував бубоніти скоромовкою парубок, бачучи, що дівчина уважно слухає, – передай, що чекатиму на неї, як тільки запалять першу Іванову ватру, під нашою сосною...

Про сосну парубок додав од себе в останню мить, сподіваючись, що ж не просто так прийшла вона саме сюди, під це дерево. І побачивши, як зарум’яніли