Ірина Скрипник - Вʼячеслав, Ірина Скрипник

——— Який же ти все-таки… собака, — прошепотів я з усмішкою, обіймаючи його.

Ланселот не ворухнувся. Його тіло, що завжди було настороженим і напруженим, зараз здавалось майже розслабленим. Він мовчки лежав на мені, наче вперше за довгий час дозволив собі відпочити. Я підняв погляд до неба, відчуваючи дивну змішаність емоцій. Це був момент, якого я не очікував. Полегшення злилося з незручністю, а в моїй голові все крутилася одна думка: "Як же з ними все-таки складно..."

І раптом мої думки повернулися до дерева навичок. Чи означає це, що я все-таки можу ним скористатися? Що деякі механізми гри насправді працюють на мою користь? 

Ця думка не давала мені спокою. Я був так близько до того, щоб розкрити нові можливості! Так близько до того, щоб використати свої навички повною мірою.

Я спробував відштовхнути від себе Ланселота, але він ще сильніше притиснувся до мене, ніби боявся відпустити. Я тяжко зітхнув. Потім, закривши очі, провів рукою у повітрі, намагаючись викликати дерево навичок, але цього разу воно не з'явилося. Невже Санні втрутився? Можливо, саме він напав на мене? Це в нього такий спосіб підвищити рівень складності гри, щоб я зрештою сам захотів втекти з неї?

Раптом згадалися червоні очі. Це теж його рук справа? Невже він вже настільки панікує, що не знає, як інакше повернути мене до реальності? Санні говорив, що живі повинні бути серед живих. Але чи я справді живу у тому світі? 

Знову перед очима виник образ Ніки. Її обличчя, руки ... Вона завжди була десь там, у куточку моєї свідомості, навіть коли я цього не хотів. Я згадав, як її ніжні руки обіймали мене. О, якби я зараз міг тримати її, а не Ланселота... Якби я був певен, що вона справді мене кохає, ці обійми могли б бути зовсім іншими. Я б насолоджувався кожною миттю поруч з нею, кожним дотиком, кожним порухом її тіла, відчуваючи, як вона реагує на мене, як вигинається під моїми руками. Я б змусив тремтіти її від задоволення…

Але це назавжди залишиться лише мрією. Вона не буде зі мною. Я їй не пара. Ця думка, наче гострий ніж, прорізала моє серце.

Я заплющив очі, відчуваючи, як моє тіло починає судомно тремтіти. Перед очима несподівано все попливло. Невдовзі переді мною почала вимальовуватися пещера. Я ніби сидів поруч із Нікою. Вона обережно гладила мене по голові, кажучи щось ніжне, але її слова були нерозбірливими. Проте мені все одно стало тепло і спокійно. Нарешті я відчув, що повністю завершено синхронізацію з тим, хто був тут раніше. Я отримав спогади свого іншого "я".

Здавалося, він встиг прожити ціле життя, поки блукав тут…  Але щойно я розплющив очі, як все зникло. Тепер я лежав на землі посеред пустелі під самотньою пальмою... Сонце вже заходило, і його промені більше не обпалювали шкіру. 

Поруч сидів Ланселот. Він був схожий пса, що очікує своє покарання за те, що не вберіг свого хазяїна. Злегка зіщулений. Плечі зсунулися вперед, а очі відбивали дикий страх. Я спробував підвестися, відчуваючи, як тіло важко відгукується на мої спроби рухатися. Проте Ланселот одразу ж схопив мене за плече, наполегливо притиснувши до землі.

——— Все гаразд, господарю, — благав він майже з відчаєм у голосі. — Вам не потрібно нікуди поспішати. Поки ви були без свідомості, я вже про все подбав. Відпочивайте.

Я був дуже здивований, почувши це. Не стримуючи підозріливості, почав шукати очима щось, що підтвердило б або пояснило його слова. Що він мав на увазі під «подбав»? Невже за час, поки я був відключений, він зміг зробити щось, про що я й не здогадувався? 

Відповідь була зовсім неочікуваною. Мій погляд натрапив на зв'язану відьму, що лежала трохи далі від нас. Вона виглядала виснаженою і розлюченою. Її обличчя було зморшкуватим, але з гострими рисами, що надавали їй хижого вигляду. Біля неї — дівчинка, така ж зв'язана, з білим волоссям, розкиданим по землі.

——— Негайно розв'яжи дитину! — гиркнув я на Ланселота, повернувшись до нього. — І відведи її до аптекаря. Він дасть тобі записку, яку ми передамо Ковалю, щоб той полагодив мої пістолети.

Ланселот підвівся без жодного слова. Його тіло рухалося швидко і впевнено. Він намагався якнайшвидше виконати мій наказ, не ставлячи зайвих запитань. Я ж залишився сидіти на землі. Тільки важко зітхнув. Думки роєм крутилися в моїй голові, але я мусив зосередитися на ситуації.

Підвівшись на ноги, я підійшов до відьми, що продовжувала уважно слідкувати за кожним моїм рухом. Її очі блищали від люті, але в голосі була присутня нотка страху.

——— Що ти збираєшся зі мною робити? — закричала вона, намагаючись ривком вирватися, але мотузки лише болісно врізалися в її шкіру.

——— Нічого, — відповів я спокійно, наблизившись до неї. — Мені потрібна була тільки дівчинка. Від тебе ніякої користі. Твоя смерть мені не потрібна.

Повільно витягнувши ніж із піхов, я відчув, ніби час на мить сповільнився. Лезо блиснуло на сонці. Один точний рух — мотузки впали на землю. Відьма затримала дихання і трохи похитнулася. Потім обережно піднялася. Її очі зупинилися на мені — холодні, гострі, немов лезо, яке щойно звільнило її. Вона кілька секунд вивчала мене. Її погляд ковзав по моїм рисам, неначе вона намагалася проникнути в мої думки. І раптом на її обличчі з'явилася хижа, самовдоволена посмішка. Куточки її губ піднялися, показуючи щось більше, ніж просто вдячність — це була посмішка людини, яка побачила шанс щось змінити.

——— То, виходить, я тепер перед тобою в боргу? — запитала вона. 

Її голос прозвучав доволі м'яко, але в ньому була якась прихована загроза. Очі підозріло блищали. Я бачив у них щось, що змушувало мене тримати дистанцію. Щось небезпечне, щось таке, що несе з собою хаос.

Холодний подих вітру пройшовся по моїй шкірі, змушуючи мене мимоволі здригнутися. Всередині все стислося. Волосся стало дибки.

——— Від тебе мені також нічого не потрібно. Ти навряд чи зможеш мені допомогти, — сказав я, намагаючись відмахнутися від неї.