Богдан Сильвестрович Лепкий - Мотря

миш шубортає у скрині. Може, гризе якісь важні папери, а може, гроші нищить. Котрі нажиті нечесно, хай знищить геть!

Яка ж настирлива отся тишина мовчалива! Як вона бентежить її! Ніби млин шумить, то знов далекі дзвони гудуть, копита по мості дудонять, хтось сокирою валить Який жахливий гук! Яка ж тая темрява червона! Не чорна, ні, а багряна, як багряниця, кривава. Недаром її кров'ю слимачків красять… Крізь кров, і без креві нема життя. Який кервавий цей світ!..

Королівну замкнули у вежі. А королевич із-за семої ріки конем круг озера скаче. Коли ж він доскочить до неї, і розіб'є кам'яну стіну, і добуде її, щоб показати небо?

Скаче королевич кругом озера, летить, як вітер, що на шляху куряву збиває, копита глухо дудонять, чорна тінь по мертвій воді, кругом, кругом…

І Мотря замкнула повіки.

Ніби хтось віткою маку промайнув над її очима. Мак — зілля забуття, маком дорогу від могили до воріт посипають, щоб покійний до хати не вертав, — забуття…

БАТЬКО Й ДОНЬКА

— Ходи, Мотре, — казав Кочубей. — Мати поїхала. Ходи!

Мотря терла очі. Не могла зрозуміти, де вона і що робиться з нею. Освідомившися, встала, пригладила рукою волосся, поправила вбрання і мовчки пішла по східцях за батьком. Опинилися серед тої самої секретної комори, де мали вчора тую нещасливу розмову. Пригадала собі кожде слово й побачила кождий рух мами й тата. Але сумні гадки радість прогнала: побачила сонце! Вдиралося крізь малі шибки, бігало по шафах і по скринях, по старім свічнику і по образах, розвішених попід стелю. Сивоусі козаки й чорноброві козачки жмурили перед ним свої очі.

— Сідай! — сказав Кочубей до доньки, показуючи на крісла.

Мотря послушно сіла.

Батько довго ходив по коморі. Не знав, з чого почати.

Мотря водила за ним своїми великими очима. І вперше побачила, що батько старий, що спина в його зігнута й ноги ніби ломляться, як іде. Рука одна заложена за пояс, друга бовтається безрадно. Пальці то затискаються в кулак, то випрямлюються нервово. Голова понурена, вус за ковнір.

Мотрі жаль зробилося батька, але ніби жаль якогось бідного та чужого для неї чоловіка. Ніколи він не здавався ще таким чужим, як нині.

Хотіла питатися, куди поїхала мати, але щось ніби шепнуло їй до уха: що тобі до того? — і змовкла. Тільки рушилася на кріслі.

Батько почув цей рух і ніби нараз збудився, — став. Долішня його щока задрижала, брови підлізли вгору, зробив руками рух, мов питався: ну, і що ж тепер? Мотря встала. Батько приступив до неї і пригорнув до груді. Мотрю щось стиснуло за серце, здавило за горло, і з очей полилися сльози.

— Бідна, бідна моя! — прошепотів Кочубей, пускаючи доньку з обіймів і саджаючи її у високе крісло.

Мотрі соромно стало своїх сліз, — соромно стало за батька. Погадала собі, що батько — це голова родини, його слово повинно бути приказом у хаті, а він через свою надмірну м'ягкість і податливість стає причиною родинної драми.

— Мотре, Мотре, — говорив Кочубей, заломлюючи руки, — ти навіть не знаєш, якої біди мені накоїла.

— Знаю! — коротко відповіла Мотря.

— І що ж тепер?

— Що Бог дасть.

— Бога взивай, а руки прикладай. Бог за нас не може

робити.

— Він всемогучий.

— Себто?

— Може все повернути на добре.

— І я так собі гадаю, Мотре, і молюся у своїй грішній душі, щоби він напутив тебе на добре.

— Себто?

— Щоб ти покорилася мамі.

— А вам?

Кочубей закліпав повіками й замахав правою рукою. Боровся з гадкою: казати чи ні?

— Ет! Ти знаєш, Мотре, хто я. Я нікому лиха не бажаю, а своїй рідній дитині тим паче. Хочеш, віддавайся і за гетьмана. Твій гріх, а не мій, якщо це гріх віддаватися за свого хрещеного батька. Але мати, ти знаєш свою маму! Посікти її на дрібні шматочки, то ще кождий ще казатиме: а таки так! а таки так!

— А що ж я тому винувата, тату? — спитала Мотря. Кочубей знову став бігати від дверей до вікна.

— Не винувата, кажеш? А може, й винувата? Знаючи свою маму, не повинна була гетьманові давати слова, поки не попросила у неї дозволу.

— Я не дитина, тату.

— В батька й мами ти все дитина, донька.

— В мами — ні, бо мама мене не любить, ненавидить мене.

— За те, що ти непокірлива, Мотре!

— В маму вдалася.

Кочубей глянув на доньку.

— Але ж ти донька, а вона мама, не її поступатися, а тобі, так і закон велить, щоб діти слухали родителів своїх.

— Не в питаннях серця.

— Яке там серце, Мотре? Гетьманові на сьомий хрестик іде.

— А я його люблю.

— Не вірю.

— Богом клянуся, люблю і хочу бути йому дружиною, вірною до смерті.

— А якщо через те хотіння станеться лихо і тобі, і йому, а може, й усім нам?

Мовчали. По хвилині спитала Мотря:

— Чого ж ви тоді хочете, тату?

— Хочу, щоб ти підписала цей лист.

Кочубей добув із нагрудної кишені зложений папір, розгорнув його, поклав перед Мотрею на столі, а сам підійшов до вікна й бубнив пальцем по шибі.

Мотря читала:

«Прощення Вашої Милості прошу за отеє моє нинішнє письмо і за прикрість, котру я Вашій Ясновельможності не зі злої волі вчинила. Порадившися добре свого розуму і серця, рішилася я просити Милість Вашу, щоб Ви звільнили мене від даного слова, а це тому, що дала я його з легкої руки, в чому винувата молодість моя і моя палка, нерозважлива вдача. Не хочу, щоб через них мала я у майбутньому терпіти, та ще й зайвих турбот Милості Вашій причинити, добре відаючи, якого спокою Милості Вашій для своєї великоважної праці потрібно. Прошу не бути злої волі на мене за цей мій поступок легковажний» і т. д.

— Тату, — сказала Мотря, зриваючися з місця. — Я цього листу не підпишу!

Кочубей повернувся від вікна. Очі батька й доньки тнулися з собою. В її був крик розпуки, людини, котру пучають у пропасть, у його — безмовне отупіння. Остання дошка рятунку відпливала від нього.

— Як же так, Мотре? — став говорити, безрадно й безпомічно, ніби він нічого собою не уявляє, ніби він нічого тут вробити не може. — Як же так? Значиться, ти не розумієш мойого безвихідного становища, не хочеш, не гадаєш помогти мені?

— Не можу.

— Чому?

— Бо цей лист неправдивий.

— Неправдивий, але потрібний, навіть конечний.

— Не гадаю.

— А я знаю, Мотре, коли б ти догадувалася, до чого може