Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

маленьку подружку нареченої. Я лаюся так, що в усіх вуха згортаються, але доки методистки ахають і охають, я роблю ривок до дамської кімнати. «Західна Німеччина б’є штрафний. Лишається хвилина, лише шістдесят секунд... англійці відступають, німці наступають». З кімнати з телевізором сочиться видима напруга, як дим від канонади. При словах «Джек Карлтон падає на коліна, закривши голову руками» з глибини колективного національного несвідомого долинає страшний стогін. Усі англійці перед телевізором теж підупали на силі, тож я кваплюся далі, але мене перепиняє розлючена наречена.

— Теда не бачила? — обурено питає вона.

— Теда?

— Так, Теда, мого сраного, так би мовити, чоловіка!

Сандра вертиться на місці, оглядаючи коридор, мов крокодил, що вишукує здобич.

— Де всі поділися? — розгублено питає вона.

— Хто всі?

Я з інтересом спостерігаю, як на Сандру сходить просвітлення. Вона видає крик люті й тупає ніжкою у сатиновому черевичку.

— Сраний Чемпіонат світу! Приб’ю я його, так і знай, приб’ю.

Вона задирає довгу білу сукню і повним ходом мчить геть, підхопивши по дорозі ще й свою матінку. Я роззираюся у пошуках Люсі-Віди: я щойно зрозуміла, що бути Тедом — це гірше, ніж бути вагітною й незаміжньою. Але її ніде не видно, а на моєму шляху не лишилося перешкод, тож я нарешті рушаю до дамської кімнати.

Дві з трьох кабінок зайняті, тож я нахиляюся перевірити, чи не видно під дверима взутих чи босих ніг Банті, але з тривогою відзначаю, що пари ніг у кабінках однакові. Пара голосів синхронно каже:

— Хто там?

— Тільки Рубі! — гукаю я і поспіхом відступаю.

Я вирішую віддати склянку води на бар, а точніше, милому бармену, але коли повертаюся, той уже поринув у розмову з Адріаном. Я вмощуюся, як папужка, на барний стілець біля нього, але незабаром виявляю, що нікого іншого вони не бачать і не чують. Третя зайва, я бреду геть, похмуро вертячи паперову парасольку.

Здіймається гамір: це Сандра з матір’ю заганяють до бенкетної зали всіх згуб-чоловіків. Беатріса стереже двері.

— При телевізорі, — гучно пояснює вона решті гостей, — ось де вони були. Футбол дивилися!

Услід їм з-за відкритих дверей линуть коментарі: «Болл гасає як заведений. Аж ось і Герст — та чи йому вдасться?». Чоловіки завмирають, нахиливши голови у напрямку звуку. «Пробив! Так... ні» — їхні лиця кривляться в агонії. «Ні, арбітр каже ні!».

— Сраний арбітр! — реве дядько Білл, і кримпленові родичі видають страшні звуки, ніби задихаються.

«Гол! Гол! Отепер німці кричать на рефері!». А чоловіки кричать на Сандру, але її це не обходить.

— Сраний Чемпіонат світу, — Сандра, примруживши очі, обурено повертається до Теда. — Тобі не соромно, що тобі якийсь там Чемпіонат світу важливіший, ніж власне весілля?

І Тед чомусь не стримується. До цього моменту він брехав як дихав, але за цих обставин, на публіці, у цю важливу мить ми в жасі розуміємо, що він валиться, мов парашутист без парашута, на нещадний камінь істини.

— Ні, звичайно. Це ж, бля, Чемпіонат світу!

Хлясь! Сара дає йому ляпаса.

— Стривай! — ойкає Тед, коли вона тягнеться до найближчої зброї (це виявляється букет нареченої на столі з тортом). — Сандро...

Він скиглить, намагаючись її заспокоїти, але Сандра зла як сто чортів, і ніякі срібні підкови Теда вже не порятують.

— У нас промов не було, — волає вона, — у нас тостів не було, ми навіть торт сраний не розрізали. Що це за весілля?

«Здається, усе скінчилося... ні, стривайте, ось Гант...»

— Голота! — волає Беатріса, проштовхуючись до свого нового тестя з сумочкою напоготові.

Тед налякано задкує, але перечіпляється об одну з маленьких подружок нареченої, що плутаються під ногами, як щурі, і, щоб її не роздушити, сахається і накренюється до стола з весільним тортом. Усе відбувається як у сповільненій зйомці: Тед шпортається, розмахуючи руками, як вітряк, у безнадійній спробі відновити рівновагу й порятуватися від неуникної, неминучої катастрофи. Фігурки молодят на торті хилитаються і двигтять, ніби стоять на вулкані. «Глядачі виходять на поле... Їм здається, що все скінчено...». У Теда підкошуються ноги, і він зі стогоном падає лицем у весільний торт, як герой чорної комедії. «Момент настав!». Зачарованими лавами глядачів котиться зітхання: здається, нарешті можна розслабитися, адже найгірше вже сталося. Цієї біди вже ніщо не перевершить. (Я не була б така певна).

Дивна тиша, яку порушував тільки голос коментатора, тане, гості починають перемовлятися й верещати. Ті, про кого Беатріса сказала «голота», розуміють, що їх образили, і в залі починають формуватися фронти.

— Голота? — реве дядько Кліффорд. — Це ми голота? Кого голотою назвала?

Беатріса огризається:

— Тебе, тебе і сімейку твою, ось кого! Маєш, що заперечити?

— Ще й, блін, як!

Кліффорд роззирається у пошуках підтримки. Погляд, природно, падає на сина-одинака, який так захопився розмовою з барменом, що не помічає барикад по кімнаті. Кліффорд супиться.

— Дивно, — підозріливо тягне він, але не встигає розвинути думку, бо Беатріса лупить його сумкою так сильно, що в нього окуляри злітають.

За кілька секунд зала перетворюється на побоїще. Гості не розбираючи луплять одне одного. Я зауважую, що Джорджа і Банті, які чимало могли б розповісти про техніку і точність удару, немає. Попри кровні зв’язки, я не почуваюся зобов’язаною ставати на чиюсь сторону, тож пробую непомітно вибратися з поля бою. Якби моя воля, то я вибиралася б через буфет, бо помираю від голоду, але відступ у тому напрямку перекриває потасовка між найбільш зацікавленими сторонами: Тед і його свідок захищаються від наступу Сандри і її маленьких подружок.

— Рубі! — волає Сандра, побачивши мене. — Ходи сюди, твоє місце з нами!

— Чорта з два, — кричить їй Тед, — це моя племінниця!

— Вона головна подружка! — лютиться Сандра, тож тепер вони сваряться через те, кого мені підтримувати.

Я вибираюся в напрямку телевізійної кімнати, у процесі згубивши обруч і черевичок. Якби ж то опинитися у відносному спокої телевізійної... Я не одразу розумію, що чорно-біла купа, яка вовтузиться на підлозі, мов пінгвін-епілептик, — це Джордж і одна з офіціанток, охоплені шалом сексуального злягання.

— Чорт, чорт, Нора! — волає батько на хвилі екстазу, а тоді задоволеною тушею обм’якає на дівчині.

Офіціантка під ним виглядає як розчавлена комаха, тільки руки й ноги безпорадно ворушаться. Коли вона помічає мене, у неї на