Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Стефані — молода, чарівна, темпераментна і від природи легковажна та непостійна, але не міг пробачити, що вона не любила його так само самовіддано, як інші жінки.

На Стефані було легке біле плаття в чорну смужку та крислатий солом’яний брилик із білою в чорну смужку вуаллю навколо тулії й яскраво-червоною квіткою маку, що звисала над лівим вухом. Вона здалася Ковпервудові особливо юною та звабливою в цій одежі. «Суміш сучасної цивілізації та Стародавнього Сходу», — мимоволі подумав він.

— Збираєшся розважитися, маленька? — спитав він, ласкаво посміхаючись і не зводячи з неї своїх загадкових, непроникних очей. — Ми сьогодні знову будемо шануватися в компанії наших чарівних молодих друзів? Весь почет буде в повному зборі, гадаю? Пан Блісс Бридж, пан Ноулз, пан Кросс — всі твої вірні пажі та партнери по танцях?

Він жодним словом не обмовився про Форбса Герні. Стефані весело кивнула. Вона перебувала в дуже безтурботному та святковому настрої. Френк усміхався, думаючи, що скоро, дуже скоро зможе помститися. Він викриє її у брехні, заскочить на місці злочину — можливо, в тій самій студії — і з презирством прожене геть назавжди. Якщо це сталося б у колишні часи, і не тут, а наприклад, у Туреччині, він наказав би задушити її, зашити в мішок і кинути в Босфор. Тепер в його владі було тільки одне — розійтися з невірною. І чоловік продовжував посміхатися, погладжуючи її руку.

— Бажаю весело провести час, — крикнув він їй услід, коли дівуля йшла.

Удома, близько опівночі, його покликав до телефону Кеннеді.

— Пане Ковпервуд?

— Так.

— Знаєте студію в Палаці нового мистецтва?

— Так.

— Вони зараз там.

Френк зателефонував і наказав приготувати кабріолет. У нього вже давно було заготовлено щось на зразок відмички, зробленої на його замовлення слюсарем — металевий стрижень, порожнистий на кінці і з борозенками — точно по малюнку ключа, доставленого йому Кеннеді. Просунувши стрижень у замкову щілину й одягши його на борідку ключа, вставленого зісередини, можна було без труду відімкнути двері ззовні. Ковпервуд намацав відмичку в кишені, сів у кабріолет і поїхав. У вестибюлі Палацу нового мистецтва на нього чекав Кеннеді. Френк відпустив підлеглого додому.

— Дякую, — коротко сказав він. — Рештою я займуся сам.

Чоловік не скористався ліфтом і, хутко піднявшись сходами, пройшов у вільне приміщення навпроти, потім знову вийшов у коридор і припав вухом до дверей студії. Так, Кеннеді не помилився, Стефані була там і Герні також. Вона привела з собою цього клятого поета, розраховуючи провести з ним дивовижний вечір. У ці години в приміщенні панувала тиша, і Ковпервуд виразно чув їхні приглушені голоси. Потім до нього долетів уривок пісеньки — співала Стефані. Лють душила Френка, і він був навіть радий, що Стефані вирішила попередити його про свій намір провести цей вечір у Джорджії Тімберлейк. Махляр посміхнувся понуро та зловтішно, уявивши собі здивування і переляк Стефані. Витягнувши з кишені відмичку, він безшумно вставив її в замкову щілину й одягнув на борідку ключа. Ключ повернувся м’яко, майже безгучно. Ковпервуд натиснув на ручку дверей і відчув, як ті подалися. Він нечутно ступив у кімнату. Тихий, такий знайомий йому запальний сміх заглушив його кроки.

При звуці його різкого сухого покашлювання коханці спохопилися. Герні зробив спробу знайти притулок за гардиною, Стефані марно намагалася натягнути на себе покривало з кушетки. Від несподіванки вона оніміла і дивилася на Ковпервуда застилим поглядом. Герні спочатку також розгубився, однак незабаром опанував себе і промовив навіть дещо зухвало:

— Хто ви такий? Що вам тут треба?

Френк відповів дуже спокійно, з посмішкою:

— Нічого особливого. Панна Плейто, ймовірно, пояснить вам причину моєї появи.

Він недбало кивнув у бік Стефані. А та, відчуваючи на собі його холодний, іронічний погляд, стиснулася в клубочок і, здавалося, зовсім забула про існування Форбса Герні. Останній зрозумів уже, що перед ним його поперед­ник — одурений і розгніваний коханець, і це несподіване відкриття змусило його ще більше розгубитися.

— Пане Герні, — з певним відтінком поблажливості сказав Ковпервуд, відвівши, нарешті, нищівний погляд від Стефані. — До вас у мене, власне, жодних справ немає, і через кілька хвилин я позбавлю вас і панну Плейто своєї присутності. Однак у мене були таки підстави з’явитися сюди. Ця молода особа доволі довго мене дурила. Вона постійно брехала мені, прикидалася невинним створінням, чому я, втім, не вірив. Не далі як сьогодні вона за­явила мені, що їде на танці до своєї приятельки, котра живе на Західній стороні. Вона була моєю коханкою впродовж кількох місяців і приймала від мене гроші, коштовності, я не відмовляв їй ні в чому. Ці нефритові сережки, до речі, — також один із моїх подарунків.

Френк весело і глузливо глянув на Стефані.

— Я прийшов сюди, щоб довести їй марність подальшої брехні. Щоразу, коли я намагався викрити її в негідній поведінці, вона заливалася слізьми і нахабно брехала мені. Може, ви знаєте її краще, ніж я, можливо, дуже прив’язані до неї. В усілякому разі, від вас мені нічого не треба. А цю даму, — тут Ковпервуд знову повернувся до Стефані і зміряв її презирливим поглядом, — прошу тільки про одне — не обтяжувати себе більше відвертою брехнею.

Упродовж цього доволі своєрідного монологу Стефані, перелякана, тремтяча і все ж чарівна, забившись у куток величезної канапи, мов зачарована, не зводила очей із Ковпервуда, і погляд цей без слів говорив про те, як, незважаючи на всю легковажність, їй боляче його втрачати. Його міцна сильна постать, спокій і незворушність, і навіть самі слова його, уїдливі та нещадні, запалили її палку уяву, завжди готову спалахнути, наче порох. Покривало, в яке вона загорнулася, лише частково приховувало її наготу. Смагляві руки, плечі, груди та тонкі стрункі ноги з округлими колінами були зовсім голі. Темне волосся безладно розсипалося, а по-дитячому наївне обличчя, перелякане та страдницьке, здавалося, молило Френка. Стефані й справді була надзвичайно перелякана. Вона в глибині душі завжди побоювалася Ковпервуда. Цей сильний, суворий і чарівний чоловік уселяв їй побожний страх. Вона не вимовила ні слова і тільки зиркала на вже колишнього коханця, все ще намагаючись зачепити його серце жалібним, як у скривдженої дитини, виразом обличчя. Але Френк відповідав їй поглядом, сповненим холодного презирства, а на