Адалін Черно - На межі бажання, Адалін Черно

Глава 41

Аня

Повертатися в місто не хочеться. Мені здається, що варто нам повернутися додому, як станеться щось непоправне, але ні, ми спокійно приїжджаємо в місто, заходимо у квартиру. Я знаю, що ми не могли залишатися довше, тому що Руслану на навчання, але егоїстично хочу повернутися та не приїжджати сюди більше ніколи.

Два дні минають без пригод, я повертаюся до роботи над курсовими й дипломними, а Руслан йде до університету. Іноді я відчуваю, що це неправильно. Так бути не повинно. Я вже давно доросла, викладач, а він… він студент, який через безглузду випадковість закохався в мене. Почуття провини час від часу накочує на мене з новою силою, особливо коли я згадую про подію з Ванею. На щастя, він не дає про себе знати, чи то батько Руслана справді з ним поговорив і в нього більше немає причин подавати заяву, чи то йому запропонували грошей і він погодився.

Я нічого не знаю, і це мене непокоїть. Руслан практично нічого не говорить, та і приходить додому він пізно, тому що після універу йде на підробіток. Так і сьогодні. Я чую, як відчиняються двері ближче до десятої вечора. Руслан стоїть на порозі втомлений, з невеликим рюкзаком на плечі, у якому в нього й записи лекцій й одяг для роботи.

— Привіт, — я підходжу до нього та обіймаю за спину, втикаючись носом у його груди.

— Від мене неприємно пахне, — зі смішком каже Руслан. — Нумо спочатку я сходжу в душ.

— Я й не помітила, — відповідаю цілком чесно, тому що і справді не відчула нічого, настільки сильно зраділа тому, що Руслан повернувся додому, що його не затримали дорогою.

— Гей, — він відсторонює мене від себе й зазирає в очі. — Що сталося?

— Нічого.

— Ти напружена й очевидно, що налякана. Ань, усе ж добре.

— Що із заявою? — наважуюся поставити запитання, яке відкладала досить довго.

— Не маю ні найменшого поняття. Батько мені не дзвонив, але судячи з того, що мене не затримали й більше до матері не приходили — усе чудово, тато залагодив питання.

Руслан проходить у вітальню, кидає рюкзак у куток, сідає на диван.

— Ти впевнений, що все добре? Що як тебе просто шукають?

— Батько не залишить усе на милість випадку, — впевнено говорить Руслан. — Я впевнений. Він може не дати грошей, змусити заробляти самостійно, але за ґрати він мене не відправить.

Я хочу вірити, що так і є, тому киваю та відпускаю Руслана в душ, а сама йду розігрівати вечерю. Від готування мене відриває дзвінок у двері. Спочатку я смикаюся, хвилюючись, що це прийшли за Русланом, але потім розслабляюся, впевнена, що все буде добре, адже і справді, не може ж батько залишити сина розв’язувати проблеми з законом самостійно?

Відчинивши двері, натикаюсь на двох чоловіків у формі. Серце спливає кудись у п’яти, мозок геть відключається. Потрібно, напевно, запитати, що їм потрібно, але я не можу. Вони щось запитують, а я мовчу, не розуміючи, що відбувається?

— Доброго вечора, — чую голос Руслана позаду, швидко обертаюся й хочу, щоб він пішов. Або ж не виходив, зник, даючи мені можливість збрехати й сказати, що такого як Руслан Жаров у цій квартирі немає.

— Жаров Руслан Владиславович? — вимовляє один із чоловіків, і я розумію, що це не помилка. Вони прийшли за ним. Не помилилися квартирою, не прийшли, тому що неподалік сталася аварія і вони шукають свідків. Їм потрібен саме він.

— Так.

— В нас є ордер на ваш арешт. Ви звинувачуєтеся в нанесенні тяжких тілесних ушкоджень громадянину…

Що вони говорять далі — не чую, підбігаю до Руслана, обвиваю його руками, не бажаючи відпускати. Я не хочу вірити, що він піде, що зараз його просто заберуть у мене і він більше не повернеться. Ні, цього просто не може бути!

— Руслане! — я відчуваю, як моїми щоками стікають сльози.

Я не в змозі його відпустити, тому чіпляюся руками за сорочку, утримуючи й сподіваючись, що над нами зглянуться.

— Паняночко, ви повинні відпустити хлопця з нами, — говорить хтось позаду.

— Дайте нам дві хвилини, — просить Руслан і вони відходять. — Аню, — він перехоплює моє обличчя долонями. — Послухай, я повернуся і все буде добре, гаразд? Усе добре.

Я не хочу його слухати, не можу чути, хитаю головою й утримую його так, ніби це чимось допоможе.

— Аню! — уже різкіше повторює Руслан. — Послухай мене, будь ласка. Це всього лише слідство, батько мені обов’язково допоможе, чуєш? Я повернуся до тебе так швидко, що ти навіть не встигнеш помітити мою відсутність.

Я киваю, хоча знаю, що цього не буде. Я не зможу без нього ані дня, не зможу спати, їсти, дихати й жити. Я знаю, що мені буде погано, але відпускаю його, змушуючи себе розтиснути пальці, проводжу долонею по білій футболці, запам’ятовуючи його тіло та обличчя. Чомусь варто йому переступити поріг, я починаю думати, що ніколи більше його не побачу. Двері зачиняються, і я повільно сповзаю ними, падаю на підлогу, відгороджуючись від того, що відбувається.

Всередині все горить настільки, що мені важко вдихнути. Я притуляюся щокою до холодної підлоги, реву, як ненормальна, напевно з боку схожа на божевільну, але хіба це важливо? Його забрали в мене! Забрали! Неважливо на скільки: день, два, три, тиждень, мені погано вже зараз. Квартира стала моторошно порожньою, майже стерильною до жаху, а ще в ній стало значно холодніше, і річ точно не в тому, що я лежу на підлозі. Холод йде зсередини, від серця, яке рветься до того, кого в мене відібрали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍