Марина Сніжна - Темна Академія, Марина Сніжна

Глава 18.1

ГЛАВА 18

Їдальня розташовувалася на першому поверсі навчального корпусу і була воістину велетенських розмірів. Біля дальньої стіни розташовувалися стійки, куди на вимогу бажаючих кухонні працівники виносили їжу. Майже по всьому вільному простору рівними рядами були вишикувані столики, розраховані на шістьох. Я помітила, що якщо йшлося про адептів з червоними емблемами, то вони зазвичай сиділи вп’ятьох. Бойовими командами. Студенти ж інших факультетів влаштовувалися за особистими уподобаннями. Викладачі займали ряди столів біля правої стіни, і ніхто зі студентів не порушував їхнього особистого простору.

Поки наша п’ятірка пересувалася по залу у пошуках вільного столу, я з цікавістю всіх розглядала. Помітила, що поводилися студенти досить чемно. Напевно, давалася взнаки присутність викладачів. І все одно можна було помітити, що на адептів-воїнів багато хто не наважується навіть дивитися. А ті, навпаки, безцеремонно витріщаються на всіх і обмінюються тихими жарти. Деякі старшокурсники з нашого факультету переглядалися з дівчатами з інших. І ті, здавалося, були зовсім не проти, радіючи їхній увазі.

Серед викладачів побачила й знайомі обличчя декана Байлерна, Чарунчика, майстра Кулака та Денора Лорна. Вони всі сиділи за одним столом. Щось весело обговорювали і постійно сміялися. Іноді трохи насмішкувато поглядали на інших присутніх. Доріана Лендр, яку я теж відразу помітила, сиділа в компанії кількох викладачок-жінок, і я знову відчула інстинктивну симпатію до неї. Вона трималася скромно і з гідністю, м’якою усмішкою зустрічаючи чергову репліку когось із колег.

Сама собі не наважуючись в цьому зізнатися, я шукала серед викладачів ректора. Але його не було. Може, він не харчується разом з усіма? Або робить це пізніше, коли схлине основний потік бажаючих? Мимоволі відчула смуток через те, що зайвий раз його не побачу. Та що зі мною таке?

– Едвіне, он вільний стіл! Стрілою туди, поки ніхто не зайняв! – увірвався в мої роздуми голос Лорана.

І невдовзі ми отримали можливість теж влаштуватися за столом. Але я помітила, що Шейріс постійно озирається на когось. Простеживши за її поглядом, побачила двох студенток з нашого факультету, які сиділи за одним зі столів зліва. Тих самих, чиї зачіски привели мене в такий жах. Вони сиділи самі, а не в компанії своїх п’ятірок, наче давали зрозуміти, що ні від кого не залежать.

– Ходімо до них! – несподівано запропонувала Шейріс. – Ми, дівчата, маємо триматися разом!

– А ти впевнена, що вони цьому зрадіють? – засумнівалася я.

– Не спробуємо – не дізнаємось, – підморгнула позбавлена ​​комплексів подруга та зірвалася з місця.

– Гей, ви куди?! – розгублено крикнув рудий.

– Ну, ми ж не зобов’язані цілодобово знаходитися в компанії одне одного, – осадила його Шейріс, і він не наважився заперечити.

Всі троє хлопців нашої п’ятірки обдарували нас похмурими поглядами. Ми з Шейріс спочатку підійшли до стійки і взяли собі стандартний сніданок, що складався з каші, сиру, фруктів та молока. Потім рішуче попрямували до столика двох адепток. Вірніше, «рішуче» в цьому випадку стосувалося тільки Шейріс. Я ж просто пленталася за нею, вже передчуваючи, як ми зганьбимося у всіх на очах, коли нас пошлють до гоблінів. Дівчата при нашому наближенні припинили жувати і дивилися з легким подивом. Шейріс, не даючи їм схаменутися, обдарувала широкою посмішкою (як тільки щелепу не вивихнула при цьому!) і сказала:

– Привіт, ми першокурсниці. Теж із військового факультету. Я – Шейріс, вона – Летті. Можна до вас?

І, не чекаючи дозволу, плюхнулася на вільне місце поруч із напіворкинею. Я продовжувала стояти, вражена її зухвалістю, і ловила ротом повітря.

Деякий час дівчата приголомшено мовчали, потім вибухнули веселим сміхом. Ельфійка беззлобно кинула:

– А ти мені подобаєшся! Гаразд, приєднуйтеся.

Я з полегшенням вмостилася поруч із Шейріс, але зайвий раз боялася підняти очі від таці з їжею. Подруга тим часом завела невимушену бесіду, одразу прийнявши такий тон, наче знала цих дівчат уже сто років. Але, як це не дивно, їм, схоже, це подобалося.

Ми з’ясували, що напіворкиню звуть Дора, а ельфійку Лін. Вони на другому курсі. Як і нас, чоловіки спочатку їх категорично не бажали сприймати. Але дівчата зуміли довести, що цілком спроможні навчатися нарівні з хлопцями. Тепер їх поважали, але вони воліли триматися разом.

– Я бачила серед старшокурсників ще одну дівчину, – нарешті, наважилася і я підключитися до розмови, поборовши сором’язливість. – Вона не з вами?

Напіворкиня одразу подивилася кудись убік і, простеживши за її поглядом, я побачила ту саму дівчину. Раніше її не помітила – мабуть, увійшла вже після того, як ми розмістилися за столиком. Чорноволоса красуня не звертала на нас жодної уваги, фліртуючи з чотирма хлопцями, які сиділи поруч із нею. Швидше за все, це її п’ятірка.

– Жартуєш? – напіворкиню пересмикнуло, у її погляді спалахнула неприязнь. – Із нею взагалі краще не зв’язуватися.

Ми з Шейріс здивовано переглянулися. Незважаючи на явно виражену у поведінці стервозність, дівчина нам зовсім не здалася такою вже небезпечною.

– А що з нею не так? Хто вона взагалі така? – зацікавилася подруга.

Дівчата наблизили до нас обличчя, даючи зрозуміти, що розмовляти на цю тему краще тихіше. Коли ми зробили так само, ельфійка зашепотіла:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍