Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Адже не буває пальців зовсім без складок, які потрібні, щоб ними ворушити. Та в нього їх було небагато — не більше, ніж потрібно. Я мимоволі дивився на його руки й думав, що, напевне, він — син тієї жінки. Бо формою його та її пальці були дуже схожі між собою. Після такого здогаду я звернув увагу на інші елементи подібності: невеликий, трохи загострений ніс, кришталево-чисті очі. Юнак знову привітно всміхнувся. Усмішка на його обличчі з'являлась і зникала цілком природно — як грот на морському березі, що відкривається і заповнюється водою залежно від висоти хвиль. Потім юнак піднявся — так само різко, як сів, — і, повернувшись до мене, беззвучно заворушив губами, ніби хотів сказати: "Будь ласка, сюди". Я встав і подався вслід за ним. Він одчинив внутрішні двері і впустив мене досередини.

За дверима виявилася маленька кухня з раковиною, а за нею — ще одна кімната, дуже схожа на приймальню, в якій я досі перебував, але трохи менша. Тут був такий же досить потертий шкіряний диван і таке ж вікно. На підлозі — килим того ж кольору. Посередині кімнати — великий робочий стіл з акуратно розкладеними ножицями, коробками інструментів, олівцями, журналами викрійок. Стояли там також два манекени до пояса. На вікні — не жалюзі, а щільно закриті подвійні штори з тканини й тюлю. Плафон вимкнений, а тому в кімнаті панувала напівтемрява, як похмурого вечора. У торшері трохи віддалік від дивана горіла одна лампа. На столику перед диваном — скляна ваза з чистою водою, в ній білі гладіолуси, зовсім свіжі, ніби щойно зрізані. Музики не було чути, стіни голі — без картин і годинника.

Юнак жестом, без жодного слова, вказав, щоб я сів. Коли я послухався його і вмостився на дивані (такому ж зручному, як і той, що стояв у приймальні), він добув з кишені штанів щось схоже на окуляри для плавання й розкрив переді мною. Це справді були звичайні окуляри — з гуми й пластмаси. Майже такими я користувався під час плавання в басейні. Тільки от навіщо вони здалися тут, я не здогадувався.

— Нічого не бійтеся, — сказав юнак. Точніше, не сказав, а відповідно ворухнув губами й пальцем. Однак я все точно зрозумів і кивнув головою.

— Будь ласка, надіньте їх. І не знімайте, поки я сам не заберу. І не рухайте ними. Ви зрозуміли?

Я знову кивнув.

— Вам ніхто не завдасть шкоди. Усе буде гаразд. Не турбуйтеся.

Я кивнув.

Юнак зайшов за диван і надів мені окуляри. Поправив на потилиці гумовий ремінець, перевірив, чи щільно прилягають до очей бокові прокладки. Від моїх окулярів вони відрізнялися тим, що в них нічого не було видно. Прозору пластмасу чимось густо зафарбували, і я опинився в цілковитій — і штучній — темряві. Зовсім нічого не бачив. Навіть не знав, де торшер. Створилася ілюзія, ніби мене самого чимось замазали.

Ніби для підбадьорення юнак легенько поклав руки мені на плечі. Його тонкі пальці зовсім не були слабкими. Їхній дотик відчувався на диво чітко — як пальців піаніста на клавіатурі. Через них мені передавалася доброзичливість… точніше, щось близьке до неї. "Усе буде гаразд. Не турбуйтеся", — казали мені його пальці. Я кивнув, і юнак вийшов з кімнати. Було чути, як у темряві віддалялася його хода, як відчинились і зачинилися двері.

Після того, як юнак пішов, якийсь час я сидів незворушно в тій же позі. Темрява справляла дивне враження. Була такою ж непроглядною, як колись на дні колодязя, але водночас іншою. Не мала ні напряму, ні глибини, ні ваги, не відчувалася на дотик. Не темрява, а скоріше небуття. Мене технічно позбавили зору, тимчасово осліпили. М'язи скоротились і затверділи, горло пересохло. Що ж буде далі? Однак я згадав дотик пальців юнака. "Не турбуйтеся", — казали вони. Не знаю чому, але мені здалося, що його "словам" можна вірити.

У кімнаті було тихо-тихісінько, й коли я затамував подих, мене охопило відчуття, ніби світ завмер і незабаром зануриться навічно в морську глибінь. Та ні, світ начебто і далі рухався. Двері відчинились, і в кімнату навшпиньки зайшла жінка.

Я здогадався, що це жінка, бо відчув тонкий запах парфумів. Від чоловіків так не пахне. Парфуми, здається, були досить дорогими. Цей запах я намагався згадати, але не зумів. Раптово позбавлений зору, я, видно, почав втрачати і нюх. У всякому разі, парфуми охайної знайомої, яка запросила мене сюди, пахли інакше. Тихо шурхочучи одягом, жінка перетнула кімнату й тихо присіла праворуч коло мене. Судячи з того, як вона це робила, я зрозумів, що вона невисока й легка.

Сидячи поруч, жінка пильно дивилася на мене. Я шкірою ловив на собі її погляд. Подумав, що погляд іншої людини можна відчувати, навіть не бачачи її. Жінка довго не відривала від мене очей. Дихала тихо, зовсім нечутно. Не змінюючи пози, я втупився в темряву прямо перед собою. Пляма на щоці начебто почала злегка розігріватися й, напевне, яскравішати. Невдовзі жінка простягла руку й обережно, ніби якоїсь дорогої й крихкої речі, торкнулася її кінчиками пальців. І почала легенько гладити.

Я зовсім не знав, як реагувати і якої реакції вона сподівається від мене. Реальність залишилася десь далеко. Натомість з'явилося дивне відчуження — здавалось, ніби я на ходу намагаюсь перестрибнути з одного автомобіля на інший, що рухається з іншою швидкістю. У порожнечі цього відчуження я уявив себе покинутим домом — таким же, як дім Міявакі. А ця жінка зайшла у покинутий дім і з невідомої причини самовільно обмацує його стіни й стовпи. Та хоч би якою була причина, я — покинутий дім — не знав, що робити, а також не мусив. Від такої думки мені трохи полегшало.

Жінка не промовляла ні слова. Якщо не брати до уваги шурхоту її одягу, в кімнаті панувала глибока тиша. Жінка водила пальцями по моїй шкірі, ніби намагаючись прочитати дрібні таємничі письмена, закарбовані на ній у сиву давнину.

Потім, переставши гладити мою пляму, жінка підвелася з дивана й, зайшовши ззаду, торкнулася її язиком. А за мить вона вже лизала її, як Мей Касахара в саду минулого літа. Однак робила вона це набагато вміліше. Язик майстерно, з різною силою й під різним кутом, пробував її на смак, обсмоктував, дразнив. Відчувши в низу живота вологий гострий біль, я противився ерекції. Вона здавалася мені зовсім недоречною. Але стриматись я вже не міг.

Я спробував сумістити своє "я" з покинутим домом — уявляв себе стовпом, стіною, стелею, підлогою, дахом, вікном, дверима, каменем. Бо це мені здавалося цілком природним.

Я заплющив очі й відділився від свого тіла з брудними тенісними тапочками, химерними окулярами, недоречною ерекцією. Зробити це, як виявилось, не так уже й важко. Завдяки цьому мені стало легше — я зміг позбутися незручності. Я — зарослий бур'яном сад, нездатний до польоту кам'яний птах, висохлий колодязь. Я знав, що жінка перебуває в покинутому домі, а я — цей дім. Її не видно, але я цим не переймаюся. Якщо вона щось усередині шукає, то треба їй це дати.

Плин часу втратив точність. Я не знав, у якій системі часу з багатьох я зараз перебуваю. Свідомість помалу поверталася в тіло, а ніби навзамін жінка віддалялася. Вона залишала кімнату так само тихо, як зайшла. Шурхотів одяг, у повітрі плив запах парфумів. Було чути, як відчинялись і зачинялися двері. Одна частина моєї свідомості все ще залишалася там, у покинутому домі. Та водночас я сидів на цьому дивані. "Що ж робити далі?" — думав я. Я все ще не вирішив, яка реальність справжня. Мав відчуття, ніби слово "тут" розщеплювалося в мені надвоє. Ось я тут, але й тут також я. Обидва твердження здавалися мені правдивими. Сидячи на дивані, я занурився в цю дивовижну роздвоєність.

Трохи згодом двері відчинились і в кімнату хтось увійшов. Хода підказала, що це юнак. Я пам'ятав його кроки. Він зайшов ззаду й зняв окуляри. У кімнаті було темно — горіла лише одна лампочка в торшері. Я легенько протер долонями очі, щоб звикнути до реального світу. Тепер на юнакові був піджак — темно-сірий, із зеленим крапчастим візерунком, що дуже добре гармоніював з кольором краватки. Усміхаючись, він м'яко взяв мене за руку, щоб підняти з дивана, й підвів до дверей у глибині кімнати. За дверима виявилася ванна кімната з туалетом і кабінкою для душу. Посадивши мене на кришку унітаза, юнак відкрив кран, почекав, поки пішла гаряча вода, й жестом запропонував стати під душ. Подав мені шматок мила, зірвавши з нього паперову обгортку. Потім вийшов і зачинив за собою двері. Я ніяк не розумів, навіщо маю приймати душ. З якої речі?

Роздягаючись, я збагнув причину. Виявляється, я незчувся, як скінчив у труси. Стоячи під душем, я почав відмиватися шматком зеленого мила. Змив сперму, що прилипла на лобку. Вийшовши з-під душу, витерся великим рушником. Поряд з рушником лежали в целофановій упаковці труси "Калвін Кляйн" і майка. Обоє мого розміру. Можливо, вони заздалегідь запланували, щоб я тут еякулював? Якийсь час я дивився на своє відображення в дзеркалі, але не приходив до тями. Викинув забруднені труси у відро для сміття, натомість надів свіжі й чисту нову майку. Одягнув джинси й натягнув через голову джемпер. Надів шкарпетки, взув потерті тенісні тапочки й, накинувши спортивну куртку, вийшов з ванної кімнати.

Юнак чекав мене за дверима й відвів у знайому приймальню.

У ній нічого не змінилося. На столі лежала та сама книжка із закладеною сторінкою, поряд — комп'ютер. З динаміків лилася незнайома класична музика. Юнак посадив мене на диван і приніс склянку добре охолодженої мінеральної води. Я випив половину і сказав: "Здається, я втомився". Голос видався мені чужим. Крім того, я не мав наміру чогось такого казати. Слова з'явилися самі по собі, мимоволі. Щоправда, голос був мій.

Кивнувши, юнак добув із внутрішньої кишені піджака білісінький конверт і запхав у кишеню моєї куртки — так вставляють у речення точне означення. Потім ще раз легко кивнув. Я зиркнув за вікно. Надворі вже стемніло, місто сяяло неоновими вивісками, запаленими вікнами будинків та автомобільними фарами. Я мовчки підвівся з дивана, перетнув кімнату, відчинив двері й вийшов. Стоячи за столом, юнак стежив за мною, але нічого не сказав і не збирався мене затримувати.

На станції "Акасака-Міцуке" вирував натовп людей, що поверталися з роботи додому. Оскільки спускатися в задушливе метро я не хотів, то вирішив пройтися пішки, скільки вдасться.