Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

я примічаю, що ви ніби ви­ник­ли з во­дя­ної піни. Та вам би ли­чи­ло й жи­ти на воді.

Лисий па­нич за­ре­го­тав­ся, а за ним і всі засміялись.

- Ви-бо тільки пе­ре­би­ваєте мені, - за­го­моніла на йо­го Те­одо­зя. - От одяг­лись ми за бо­гинь і гу­ляємо собі мовч­ки по залі. А та за­ла на два етажі, вся в зо­лоті, аж сяє. По бо­ках бу­ло двоє хорів, зас­тав­ле­них квітка­ми, а звідтіль як заг­рим­лять нес­подіва­но два ор­кест­ри му­зик! Ко­ли це од­чи­ня­ються двері, і вхо­дять ка­ва­ле­ри, де­які мас­ко­вані, а де­які без ма­сок… і по­чав­ся пре­ве­се­лий бал! І так бу­ло тіши­мось сли­ве що бо­жо­го дня. Ох! що то за жит­тя бу­ло! То був рай, а не жит­тя. Які там ка­ва­ле­ри бу­ва­ли!

- Бували і з та­ки­ми ли­си­на­ми, як оце в ме­не? - пи­тав її ста­рий ли­сий па­нич, ти­ка­ючи ру­кою на свою ли­су, як об­ли­за­ний ма­когін, го­ло­ву.

Знов усі засміялись, а Те­одо­зя тро­хи роз­сер­ди­лась.

- А чи вби­ра­лись ви там і за підзем­них пе­кельних бо­гинь, чи тільки за - рай­ських, олімпійських? - драж­нив її знов ли­сий па­нич.

Потім по­чи­на­ла­ся роз­мо­ва про со­бак, про вло­ви, - ця най­миліша роз­мо­ва для кож­но­го по­ля­ка. Роз­ка­зу­ва­ли нез­ви­чай­ні ви­пад­ки з нез­ви­чай­ни­ми со­ба­ка­ми. Се­ре­динський роз­ка­зу­вав, як у йо­го був та­кий здо­ро­вий пес, що сам один йшов на вед­ме­дя і ду­шив йо­го, як кішка - ми­шу. - Так він за північ ба­вивсь в тім то­ва­ристві.

А тим ча­сом, як Се­ре­динський ба­вив­ся за північ, Га­ня сиділа до­ма і до­жи­да­ла йо­го. Во­на не втра­ти­ла надії при­хи­ли­ти до се­бе йо­го сер­це, їй зда­ва­лось, що Зо­ся по­мо­ро­чи­ла йо­му го­ло­ву тільки своїм ко­кетст­вом, ду­же на­лаз­ли­вим, а не кра­сою, хоч вже заздріва­ла, що Ясь те­пер ба­чив у Зосі зра­зець жінки для се­бе і вза­галі жен­щи­ни, упо­доб­ний йо­му в те­перішнім стані і при то­го­час­них йо­го за­со­бах.

Була раз північ. Все по­ляг­ло од­по­чи­ва­ти в домі Се­ре­динських, од­ну Га­ню не брав сон. Во­на все сподіва­лась сво­го чо­ловіка, во­на доб­ре зна­ла, ку­ди він їздить і зад­ля чо­го. Вже на селі строст­ва­ли другі півні, а її очі навіть не задріма­ли. Во­на все сиділа на фо­телі ко­ло не­ве­лич­ко­го ліжка, де спав її син, а ду­ми, од­на од дру­гої сумніша, пле­лись в її го­лові. Во­на вста­ла, пішла до пе­карні, ог­ля­ну­ла все ха­зяй­ст­во… Там нянька й най­мич­ки спа­ли так міцно, як вбиті. Га­ню взя­ла заздрість. Вер­ну­лась во­на і знов сіла ко­ло си­на, при­див­ля­ючись до йо­го лич­ка. Ди­ти­на бу­ла ду­же схо­жа на батька; йо­го губ­ки вже скла­да­лись, як у Яся, бро­ви рівні темніша­ли, чор­ний во­лос зби­вав­ся в густі ку­чері. Ди­ти­на сміялась крізь сон і так на­га­да­ла їй Яся давнього, то­го Яся, ко­то­рий з нею жив щас­ли­во в Нес­те­рин­цях, не­на­че во­на ба­чи­ла йо­го тоді, як він упер­ве прий­шов до їх в гості, літніми ве­чо­ра­ми сидів ча­сом з нею в сад­ку під гру­ша­ми, а місяць лив ти­хе проміння на йо­го делікат­не, ми­ле, якось по-ди­тя­чо­му мо­ло­де ли­це. Зас­ну­ва­лись сумні ду­ми в її го­лові; во­на од­ве­ла очі од ди­ти­ни, щоб не так ду­же боліло сер­це…

Надворі аж лу­щав мо­роз. Опівночі схо­пи­лась завірю­ха. Кня­жий сад шумів та гув, на­че під са­ми­ми вікон­ни­ця­ми Га­ни­ної спо­чи­вальні, на­че бір. Близьке де­ре­во ко­ло вікон аж свистіло, пи­ща­ло, а да­ле­ко бу­ло чу­ти од­но за­ви­ван­ня вітру, од­но гус­те гудіння, не­на­че який­сь ве­ле­тень-звір ри­кав без­пе­рес­та­ну. Вітер свистів попід до­мом, заліплю­вав в залі та гос­тинній вікна снігом, по­ро­шив кру­па­ми в шиб­ки, кру­тив­ся вих­ра­ми, то наб­ли­жа­ючись до вікон, то за­ми­ра­ючи десь на полі. Гані зда­ва­лось, що Ясь са­ме те­пер вер­тається до гос­по­ди, що він збив­ся з до­ро­ги, що за­метіль за­ме­ла шля­хи, а він блу­кає по сте­пу, мерз­не.

- Господи! по­вер­ни ж йо­го до­до­му жи­во­го й здо­ро­во­го!

І Га­ня ста­ва­ла на коліна пе­ред об­ра­за­ми, зніма­ла ру­ки до бо­га і мо­ли­лась за чо­ловіка. А на близько­му полі по­чи­на­ла ви­ти й скиг­ли­ти тічка го­лод­них вовків, їх дикі, страшні го­ло­си зли­ва­лись в один акорд з гудінням ліса, з свистінням завірю­хи, пе­репліта­лись один з дру­гим нез­ви­чай­но чуд­ни­ми півто­на­ми, од ко­то­рих нас­тов­бур­чу­ва­лось би на го­лові во­лос­ся навіть в то­го, хто сидів в теплій хаті. Со­ба­ки, за­чув­ши во­ро­га, за­ви­ли, аж зас­киг­ли­ли на подвір'ї під са­ми­ми вікна­ми, ки­ну­лись в один за­ку­ток всі ра­зом, не­на­че ве­ли ко­го за по­ли… Ще га­рячіша ста­ла Га­ни­на мо­лит­ва, ще сумніше ста­ло в ти­хих світли­цях.

Затих звір на полі, не гав­ка­ли со­ба­ки. Га­ня знов сіла ко­ло сво­го си­на. А сон знов одбіг да­ле­ко од її очей і хо­див десь по ха­тах, де жи­ли щас­ливіші лю­ди. Світло горіло в світли­цях, і при­хожій, і в її спо­чи­вальні ко­ло об­разів.

Ганя вста­ла і пе­рей­шла світлиці по до­ро­го­му ки­лимі. В до­ро­гих дзер­ка­лах про­май­ну­ла її пос­тать вся в чор­но­му. Во­на прой­шла проз од­но дзер­ка­ло і не­на­ро­ком обер­ну­ла очі на скло. Там во­на по­ба­чи­ла се­бе всю до са­мо­го до­лу і од ве­ли­ко­го жа­ху аж на­зад по­да­лась.

«Чи це я, чи це тінь мер­ця, що блу­кає в цих ба­га­тих світли­цях?» май­ну­ла дум­ка в Галі, і во­на зат­ру­си­лась, не­на­че їй з'яви­лась ма­ра.

Сміливіше підсту­пи­ла во­на до ве­ли­ко­го дзер­ка­ла, в кот­ре не ди­ви­лась вже дав­но од ве­ли­ко­го смут­ку. В ши­ро­ких зо­ло­тих ра­мах сто­яла во­на бліда аж біла, як стіна. На її лиці рум'янця не бу­ло й сліду, що­ки по­за­па­да­ли, ніс за­гост­рив­ся, гу­би бу­ли бліді. На її тілі, сухім і тонкім, опа­да­ла фал­да­ми чор­на сук­ня, кот­ра пе­редніше ко­лись бу­ла тісна на повнім стані.

Ганя пильніше при­ди­ви­лась до­пит­ли­ви­ми очи­ма на се­бе в дзер­калі і знов зат­ру­си­лась усім не­ду­жим тілом. Во­на не змог­ла дов­ше ди­ви­тись на се­бе, по­чув­ши над со­бою по­дих смерті, і лед­ве дой­шла до ближ­чо­го фо­те­ля, сіла і за­ту­ли­ла вид до­ло­ня­ми. А під до­ло­ня­ми все не­на­че уяв­ки ба­чи­ла во­на те страш­не, схуд­ле ли­це, з за­па­ли­ми що­ка­ми, з бліди­ми гу­ба­ми.

її сер­це щеміло, ду­ша боліла. Во­на на­пев­но зна­ла, що вже ніко­ли не вер­не лю­бові до се­бе, як не воск­рес­не мрець, і вже й не ду­ма­ла нічо­го, їй зда­ва­лось, що во­на впа­ла в гли­бо­ку, пруд­ку во­ду; во­да її не­се на бист­ри­ну, ко­тить, а во­на стра­ти­ла вже всю си­лу, од­да­лась на за­гин.

Перещеміло її сер­це, пішла скор­бо­та тихіше. З-під до­лонь во­на не­на­че нес­подіва­но гля­ну­ла на Нес­те­ринський яр, де во­на бу­ла та­ка щас­ли­ва, без краю, без міри щас­ли­ва, ніби по­ба­чи­ла бідну еко­номську ха­ту, обс­тав­ле­ну бідною обс­та­вою. Пе­ред нею ніби розс­те­лив­ся зе­ле­ний яр, як от розс­те­ля­ють квітні ки­ли­ми, а в яру ніби ба­чи­ла во­на ко­ло­дязі з ви­со­ки­ми цям­ри­на­ми та жу­рав­ля­ми, ба­чи­ла кри­нич­ки-жо­лоб­ки, з осо­кою навк­ру­ги. На